РОЗДІЛ 3. Реп проти мороку і Домовик КУЗЯ

Печера всередині Гори Забутих Паролів виявилася зовсім не вогкою ямою, а велетенським залом, що нагадував космічний вулик. Замість стін тут були стелажі з кришталевих стільників, у кожному з яких мерехтіло світло. Це була справжня *Серверна Предків. Повітрям літали маленькі іконки, схожі на поштові конверти з крильцями кажанів, а під ногами замість підлоги було прозоре скло, під яким текли ріки золотих літер.

— Ласкаво просимо до моєї Хмари! — пропищав маленький чоловічок у солом’яному брилі. На брилі в нього сиділа механічна зозуля, яка час від часу вигукувала: «Ку-ку! Оновлення системи!». У руках він тримав *Стилус — тонку паличку з гусячого пера, яка світилася неоном. — Тільки нічого не чіпайте руками! Минулого разу тут один *мурмило випадково натиснув «Видалити все» на рецепті бабусиного борщу, то ми потім тиждень їли порожню юшку!

— Ого... Це що, все по-справжньому? — Артем підійшов до великої кам'яної плити, що нагадувала велетенський планшет — *Консоль. На ній миготіло повідомлення: «Пройдіть перевірку на людяність. Доведіть, що ви не Бот».

Іспит на «Капчу*»

— Ну, це я миттю! — вигукнув Артем. — Я ці Капчі* у школі за секунду розгадую.

На екрані з’явилося завдання: «Оберіть те, що неможливо купити за кешбек». Перед Артемом вискочили картинки: новенький «Ябкофон», золотий батон, мамина усмішка, купка лайків у «Блику» та старе фото дідуся.

Артем потягнувся до «Ябкофона», але вчасно згадав погляд пані Ягінської. Він завмер, а потім рішуче тицьнув у мамину усмішку та дідусеве фото. Екран засвітився зеленим.

— Пройшов! — здивувався Кузя-Тайм. — А я думав, ти обереш гаджет. Не все те золото, що блищить*.

Раптом світло в печері почало блимати. З кутків поповзли сірі безформні плями, які видавали звук, схожий на шум телевізора без антени.

— Ой лишенько! — закричав Домовик. — Це Помилки 404! Духи забуття! Вони відчули запах твого телефона, Артеме! Вони зараз з’їдять твою пам'ять і залишать лише порожню стрічку новин!

Тіні оточили їх, шепочучи: «Видали минуле... Ти ніхто... Тільки лайки...».

— Співай! — крикнула Зоряна. — Співай щось наше, щоб розігнати цей морок!

Артем панічно згадував уроки музики, але в голові крутився тільки модний реп. Він вискочив на середину печери, розвернув кашкет козирком назад і почав ритмічно махати руками:

— Йо! Слухай сюди, сіра пляма з туману,

Я тут головний, я не з екрану!

Твій «еррор» не пройде, мій вайб — це калина,

Я не просто юзер, я — людина!

Мій рід — це мій сервер, моя база даних,

Ти зникнеш у пікселях своїх поганих!

Бабуся готує млинці на десерт —

Це вам не «вінда», це реальний експерт!

— Артеме, це жахливо! — засміялася Зоряна через страх. — Давай краще разом!

Вона підхопила його ритм, але перевела його на знайомий мотив:

— «Ой, у лузі червона калина похилилася...»

Артем спочатку збився, а потім відчув, як ритм репу ідеально лягає на старі слова. Він почав підбивати біт ротом: «Бум-тсс, калина-тсс!». Разом вони видали такий потужний мікс, що сірі тіні почали лопатися, як мильні бульбашки.

Справжній подарунок

Коли остання Помилка 404 зникла, у печері стало тихо. Кузя-Тайм виліз із-за широких шароварів Непийпива.

— Ну ви й *цимбали! — захоплено вигукнув він. — Такого реп-гопака я ще не чув! Навіть у мене антивірус оновився. Артеме, ти довів, що твій «софт» у серці — ліцензійний.

Домовик торкнувся своїм Стилусом* до маленької скриньки. Вона відкрилася, і в руки Артему впала золота флешка у формі калинового грона.

— Це твій Цифровий Оберіг. Тепер ніхто не зможе вкрасти твою пам'ять. І глянь на свій кросівок.

Артем подивився на ліву ногу. Брудний кросівок тепер був не просто чистим — на його білому боці з’явилася тонка вишивка червоними нитками. Візерунок нагадував одночасно і стародавній орнамент, і схему мікросхеми.

— Оце так тюнінг... — прошепотів хлопець. — Жоден бренд такого не зробить. Праця чоловіка годує, а лінь марнує*. Я сьогодні вперше відчув, що я — це не тільки мої сторіз.

— Тепер повертайтеся до пані Ягінської, — сказав Кузя-Тайм. — Час спливає, а Глечик сам не склеїться.

Артем стиснув у руці золоту калинку. Він знав, що тепер у нього є не тільки оберіг, а й правда про те, чому Непийпиво та Ягінська не разом.

КЛЕЙ ДЛЯ ЧАСУ ТА ВЕЛИКЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Шлях назад до Митниці здався Артему коротшим. Можливо, справа була в тому, що його лівий кросівок тепер важив не більше за пір’їну, а золотий Оберіг-калинка приємно грів кишеню. Непийпиво йшов мовчки, але щоразу, коли він дивився в бік горизонту, де виднілася Хатинка на курячих лапах, він мимоволі підкручував вуса та поправляв пояс.

— Слухайте, дядьку, — Артем наздогнав козака. — Я тут подумав... Якщо ви не можете бути разом через цей ваш «пост», то, може, систему можна якось зламати? Ви ж Характерник, ви з металом домовляєтесь, то невже з долею не домовитися?

Непийпиво зупинився і подивився на хлопця з легкою усмішкою.

— Ех, Артеме... Не хитруй, не мудруй, а чесно працюй. Справа не в системі, а в рівновазі. Якщо я залишу степ — пам’ять зникне. Якщо вона залишить пост — двері в минуле зачиняться назавжди.

Вони вийшли на галявину. Хатинка пані Ягінської саме робила ранкову зарядку — присідала на своїх лапах, піднімаючи хмари куряви. Господиня в розкішному вечірньому платті сиділа на ґанку та гортала своє срібне дзеркало.

— О, знову ви, — вона нарешті підняла погляд. — Повернулися? Сподіваюся, з чимось кориснішим, ніж порожні балачки.

Артем вийшов уперед. Він не став жартувати. Хлопець просто дістав золоту калинку і поклав її на сходинку.

— Я приніс те, що Кузя назвав ліцензійним ключем, — тихо сказав він. — І ще я знаю правду. Мені шкода, що Глечик Часу розбив я, а розплачуєтеся ви своїм щастям.

Ягінська повільно відклала дзеркало. Її погляд став теплим.