РОЗДІЛ 2. МИТНИЦЯ «КУРЯЧА ЛАПКА» ТА ТЕСТ НА РОДОВІД

Після болотяних пригод Артем виглядав так, ніби його пропустили через фільтр «бомж-стайл» у «Блику». Один кросівок виблискував білизною, інший був густо заляпаний магічною тванню, а шкарпетка «Game Over» тепер пахла як старий сир, що пролежав тиждень на сонці.

— Слухай, дядьку Непийпиво, — прохрипів Артем, підстрибуючи на одній нозі, — а ми не можемо якось... ну, телепортуватися? У мене в кросівку вже власна екосистема зародилася. Жаби скоро ікру метатимуть.

Козак-характерник, який крокував степом так легко, ніби під його ногами був не грунт, а батут, лише хвацько крутнув вуса.

— Головою мур не проб'єш*, хлопче. У нашому світі шлях — це не просто кілометри. Це випробування. Он, бачиш попереду гору? То Гора Забутих Паролів. А біля її підніжжя стоїть «Митниця». Без візи від господині ми далі не пройдемо, хоч ти трісни.

Попереду, серед туману, почало вимальовуватися щось дивне. Це не була стара хатинка на курячих ніжках з казок. Ні, це був розкішний двоповерховий особняк, зроблений із темного мореного дуба, але... він справді стояв на двох велетенських, доглянутих лапах якогось доісторичного птаха. На лапах навіть був педикюр — пазурі були пофарбовані в яскраво-червоний колір.

На ґанок вийшла жінка. Жодної хустки чи горба. Це була висока, струнка пані в сонцезахисних окулярах на пів обличчя, одягнена в дизайнерське пончо з вишивкою, що світилася неоном. У руках вона тримала велике срібне дзеркало, в якому миготіли якісь графіки.

— О, Непийпиво! — голос пані був низьким і оксамитовим. — Знову тягнеш до мене якихось замурзаних туристів? У мене сьогодні детокс-день, я не приймаю відвідувачів без попереднього запису в «Блику».

— Здорова була, Ягінська! — козак вклонився так низько, що його оселедець ледь не торкнувся землі. — Та от, привів тобі «майстра хайпу». Глечик розбив, портал відкрив, а тепер ниє, що в нього взуття не за фен-шуєм.

Баба Яга проти «Ябкофона»

Пані Ягінська спустилася сходами (хатинка слухняно присіла на коліна, видавши звук, схожий на зітхання гідравліки). Вона підійшла до Артема і зсунула окуляри на ніс.

— Так-так... — промовила вона, оглядаючи хлопця. — Енергетика — як у розрядженого акумулятора. Поваги до старших — нуль цілих, нуль десятих. Зате понту — на цілий шляхетний загін. Що це в тебе в руках? Срібне блюдечко з наливним яблучком?

— Це «Ябкофон»! — гордо заявив Артем, намагаючись непомітно витерти телефон об брудні штани. — Найкращий гаджет у світі. Тут камери, інтернет...

Ягінська розсміялася. Її сміх звучав як дзвоники.

— Інтернет? Милий мій, твій інтернет — це дитячий лепет порівняно з моїм Дзеркалом Істини. Твій апарат показує лише те, що тобі хочуть продати. А моє дзеркало показує те, ким ти є насправді. Яблуко від яблуні недалеко падає*, чи не так? Давай перевіримо твій корінь.

Вона різко розвернула дзеркало до Артема. Екран його телефону раптом спалахнув червоним, і з динаміка почувся голос мами: «Артеме, синку, вставай...». А потім — голос самого Артема: «Ой, ма, не починай... черепки... нудота...».

Артему стало раптом дуже гаряче. Хотілося провалитися крізь землю, але земля під лапами хатинки була твердою, як бетон.

— Ну що, «герою»? — Ягінська склала руки на грудях. — Ти не поважаєш ту, що дала тобі життя, а хочеш, щоб я відкрила тобі шлях до магії? Шануй батька й неньку, буде тобі скрізь гладенько*. А в тебе зараз шлях — суцільні ковдобини.

Урок родоводів та магічний рюкзак

— Слухайте, пані Яга... ой, Ягінська, — Артем спробував включити свій фірмовий сарказм. — Я прийшов сюди не на урок етики. Мені треба пройти. Скільки коштує прохід? Може, вам підписку оформити? Я вас у себе в сторіз тегну, у вас охоплення злетять!

Зоряна закрила обличчя руками. Непийпиво поперхнувся димом зі своєї люльки.

Ягінська лише посміхнулася, але в цій посмішці було щось таке, від чого в Артема рюкзак на плечах раптом став важити кілограмів сто. Хлопець ледь не гепнувся на коліна.

— Що... що за приколи? — прохрипів він.

— Це не приколи, це вага твоїх слів, — спокійно відповіла Ягінська. — Кожне твоє зухвале слово тепер додає по цеглині в твій наплічник. Хочеш пройти? Доведи, що ти не пустий звук. Назви мені імена своїх пращурів до четвертого коліна.

Артем завмер.

— Ну... мама — Леся. Тато — Андрій. Бабуся... е-е-е... Валя? Чи Галя? А далі... я не знаю. Хто взагалі це пам’ятає в двадцять першому столітті?!

Рюкзак став ще важчим. Артем відчув, як лямки врізаються в плечі.

— Ой-ой-ой! Зніміть це! Я згадаю! — закричав він. — Бабуся Галя! Її мама... Олена? Ні, Оксана!

— Не вгадуй, а згадуй серцем, — повчально мовила Ягінська. — Ти сміявся з Зоряниної вишиванки? А знав ти, що ті птахи на її грудях — то пам'ять про твій власний рід, який вона намагається оберігати, поки ти його тролиш? Хто не знає свого роду, той не вартий і доброго слова*.