Розділ 1. ПРАНК ЩО ПІШОВ НЕ ЗА ПЛАНОМ

Ранок Артема почався не з приємностей. Він почався з того, що мама вже втретє намагалася достукатися до його кімнати — і до його совісті одночасно.

— Артеме, синку, вставай! Сьогодні ж екскурсія до історичного музею. Ви ж так довго чекали! — голос мами звучав м’яко, але в ньому відчувалася втома, яку Артем навчився ігнорувати так само майстерно, як сповіщення про оновлення системи.

Артем, не розплющуючи очей, намацав під подушкою свій «Ябкофон». Екран засліпив його яскравим світлом стрічки «Блика».

— Та встаю я, встаю... — буркнув він, навіть не повернувши голови до дверей. — І ніхто не чекав на ту екскурсію. Кому цікаво дивитися на старе залізяччя та биті горщики? Це ж нудота смертна, повний відстій.

— Це наша історія, Артеме-зітхнула мама за дверима.

— Ой, ма, не починай своїми цитатами з минулого століття! — Артем різко сів на ліжку. — Я зараз зніму такий пранк у тому музеї, що в мене за годину буде тисяча «вподобайок» у «Тік-Так». Ось це — реальне життя, а не твої черепки.

Він швидко надряпав коментар під новим фото Зоряни — своєї однокласниці, яка виклала світлину в автентичній вишиванці: «Ого, Зоря, ти що, в бабусину скриню провалилася? Виглядаєш як експонат номер п’ять! Лол!»

Хлопець задоволено хихикнув, закинув у наплічник павербанк і, навіть не подякувавши за приготований мамою сніданок (хоча там був його улюблений домашній узвар та сирнички), вискочив за двері. Він ще не знав, що старі глечики мають дуже кепський характер, якщо їх дратувати.

Музейний хаос та Пан Паляниця

Музей історії зустрів 9-Б клацанням паркету та запахом «аромату вічності», як його називав екскурсовод. Артем йшов у хвості колони, тримаючи телефон на рівні грудей. Він вів прямий ефір у «Трубі».

— Так, народ, дивіться, — нашіптував він у камеру. — Ми в самому епіцентрі нудьги. Кажуть, тут лежать речі, які пам'ятають динозаврів. Але, судячи з вигляду пана Паляниці, він їх особисто туди розкладав.

До них викотився — інакше й не скажеш — пан Паляниця. Це був низенький чоловічок, схожий на колобка в піджаку, який дуже любив плутати слова.

— Ну що, мої юні друзі — пропищав він, підстрибуючи на місці. — Сьогодні ми з вами зануримося не просто в пилюку віків, а в самісіньку гущу нашого буття! Хто знайде в собі силу не заснути, той побачить диво. А хто буде ґав ловити* — той лишиться з носом! Що я там казав? А, так! Дивіться на ці черепки, це ж справжній антиспірант... ой, антикваріат!

Клас вибухнув сміхом. Артем зухвало прошепотів у мікрофон:

— Бачите? Дід реально з мезозою. Зараз я покажу вам справжній «хайп».

— Артеме, сховай телефон, — почув він суворий шепіт. Це була Зоряна. Сьогодні вона виглядала дивно: замість звичайного худі на ній була біла сорочка з чорними птахами, які, здавалося, от-от злетять із тканини. — Ти ж знаєш, де ми.

— Ой, Зоря, не каркай, — відмахнувся хлопець. — Ти краще підійди ближче, я зроблю селфі «Красуня і Чудовисько». Чудовисько — це он той іржавий шолом на полиці.

Зоряна лише зміряла його поглядом, у якому було більше жалю, ніж образи, і відійшла. Артем же помітив те, що шукав. У самому кінці зали, на масивному дубовому столі, під скляним куполом стояв він — Глечик Часу. Він був темним, із дивними закрученими візерунками.

— Оце так «раритет», — Артем переліз через оксамитову стрічку. — Зараз ми перевіримо, наскільки він міцний. 

Повітря в залі раптом загусло. Лампи блимнули і погасли. По склу пішла тонка, золотиста тріщина. Але вона не зупинилася на склі — вона пішла прямо по повітрю.

— Що... що відбувається? — пролепетав Артем.

— Ти що, телепню*, портал відкрив! — Зоряна опинилася поруч і схопила його за руку. Її вишиті птахи на сорочці раптом спалахнули срібним світлом. — Тримайся за мене, бо зараз нас так хитне, що й кісток не зберемо! Останнє, що бачив Артем перед тим, як підлога музею провалилася в безкрає зоряне небо, — це пана Паляницю, який спокійно поправив окуляри і сказав:

— Ну, от і почалося. Давно пора було провітрити ці стіни. На його лиці заграла загадкова посмішка.

Політ крізь портал нагадував перебування всередині гігантського міксера, де замість фруктів збивали зірки, уривки постів із соцмереж та старі козацькі пісні. Артем намагався кричати, але звук застрягав у горлі, наче суха чипса.

Раптом світло вибухнуло, і хлопець відчув, як гравітація знову згадала про свої обов'язки.

— А-а-а-а! — нарешті вирвалося в нього, коли він гепнувся на щось м’яке, тепле і... ворухливе.

— Слізь із мене, ідіоте— почувся придушений голос Зоряни знизу. — Ти важчий за середньовічну гармату!

Артем сповз із дівчини і завмер. Навколо них не було стін музею. Не було міста. Навіть вишок 5G не було. Тільки нескінченний золотий степ, де трава сягала плечей і переливалася всіма відтінками меду під величезним, нереально синім небом. Повітря було таким густим від пахощів чебрецю, що його, здавалося, можна було їсти ложкою.

— Де мій телефон?! — Артем почав панічно обшукувати кишені. — Фух, є... — Він вихопив гаджет і підняв його над головою. — Нуль поділок. Серйозно? У цьому Міжсвітті що, навіть «Е-шки» немає? Який жах, я ж не виклав відео вибуху!

Зоряна підвелася, обтрушуючи свою вишиванку. Птахи на її грудях знову стали просто нитками, але виглядали дуже гордо.

— Артеме, подивись на себе. Телефон — це твоя найменша проблема.це все що тебе турбує наразі? Ти серйозно?

Хлопець опустив очі вниз і похолов. Його права нога була взута в новенький, білосніжний кросівок. А ліва... ліва була в шкарпетці з написом «Game Over». Кросівок зник. Мабуть, він зараз самотньо літав десь між п’ятнадцятим століттям і обідом у шкільній їдальні.

— Мій кросівок! — заскиглив він. — Він же коштував як три твоїх вишиванки! Як я буду ходити по цьому сіну в одній шкарпетці?

— Це не сіно, а степ заповідний Гуляй Поле, — пролунав раптом гучний, розкотистий голос, від якого трава пригнулася до землі. — І ходити ти тут будеш не ногами, а головою, якщо вона в тебе не тільки для того, щоб у неї їсти.