1

 Людина в морі ніколи не буває самотня

Ернест Хемінгуей

         За спиною клонилося сонце, ліниво припадало при обрії, немов насправді втомилося світити на небосхилі та забавляти розвеселий люд. Спорожнілий пляж здавався безлюдним островом, лиш шурхіт хвиль та веселощі примхливого вітерцю нагадували, що залишитися на самоті навіть тут,  то майже марна справа.

         Славік називав цей райський закуток українськими Мальдівами, Артем  зрозумів, що друг мав рацію, тільки коли  потрапив сюди. Море, немов сльоза – чисте та цнотливе, білий пісок огортає п’янким теплом, припрошує пригорнутися, віддати тяжкі думи спокусам, які пропонувала ця місцина. Навдивовижу гарна. Навіть такий прагматик й цинік, як він, мусив визнати нечувані красоти виднокраю, втішитися морським прибоєм та погодитися, що  Тьмутаракань, куди його привіз друг, вартувала витраченого часу на мандрівку і невдоволення через інфраструктуру селища. Хоча термін «інфраструктура» надто голослівний для цієї місцини, хіба її відсутність можна вжити в даному контексті.

         Він прийшов сюди увечері, коли багряні сполохи сонця сховалися за будівлями селища, а люду на пляжі майже не було. Дорогою сюди, хіба, зустрів літнє подружжя та жінку, що вигулювала трьох дрібних песиків. Навмисно долав шлях до моря не через три мостики, котрими шнурували усі відпочиваючі, а через аварійний, що знаходився за базарчиком. Ще був залізний, який пролягав через увесь лиман, але цю оказію вирішив дослідити іншим разом. Він тут аж на десять днів, часу вдосталь, аби розвідати місцевість.

         Набігла хвиля, вмочила Артемові ноги в теплі води, бризнула свіжістю та неосяжним спокоєм. Дивитися на велич синяви в мерехтінні згасаючого дня одне задоволення. Вода забирала спогади, очищала душу, наповнювала легені нечуваною глибиною. Йому направду легше дихалося. Ніби щось з плечей впало й покотилося за пустотливою хвилькою. Ніколи б в житті не повірив, що такі куточки існують на теренах рідної батьківщини. Чому не розвивати інфраструктуру? Чому не заманювати сюди людей?

         Але тоді… Тоді це місце втратить свою чарівність. Недоторканність.

         У мрійливості дня, який змінювала ніч, його захоплення потривожило дивне хлюпання. Здавалося, хтось біжить босими п’ятками по піску. Він повернув голову ліворуч і вихопив у віддзеркалені хвиль жіночу постать в білому. За метрів двадцять стояла дівчина. Чомусь був переконаний, що саме дівчина, не жінка. Надто струнка, надто тонка, надто оманлива. Вона поводилася так, немов не помічала його. А може не помічала. Стояла рівно, дивилася на море, не більше хвилини, і раптом скинула щось з плечей, він насупив брови, поки не дотумкав, що то рушник. Після нього полетіла сукня, а витончена фігура лишилася в чорному купальнику. Без вагань кинулася в морську піну і так довго не виринала, що Артем звівся на ноги, хвилюючись, чи не втопилася.

         Не втопилася!

         Раптово вигулькнула з води, спнулася на ноги, крутнулася та, немов бешкетна дитина, знову пірнула. Артем мимохіть вмився усмішкою. Дівчина добре плавала. Вміло пірнала. Неначе вода – це її рідна стихія, а суходіл - чари злої чаклунки, котра забрала голос через кохання до принца. Дурна казочка. І думки його дурні. Проте очей від русалки відвести не міг. Захоплювався її розкутістю, відданості морській пучині, безстрашності, свободі від умовностей…

         Йому це не дано. До опеченого тіла, бонусом йшла опечена душа. Тільки плоть згоїти вдалося, а нутро млоїлося в казані незгоди. Лишалося милуватися таким хоробрим дівчам, заздрити нестримності духу, безсоромно впиватися звабливими вигинами молодого тіла.

         Щоб не здатися геть дурнуватим, Артем чесно намагався не витріщатися, вдавав, що позирає в інший бік, а самого однаково косило ліворуч. Дівчина проплавала близько десяти хвилин, наостанок пірнула і вигулькнула майже біля берега. Йому на хвильку й дух перейняло, коли вона поволі виринула й дозволила хвилі підкинути себе до берега. Хутко скочила на ноги, вхопила рушника, похапцем обтираючись.

Він витріщався, не ховаючись, і був певен, що безстрашна русалонька помітила принишклу, одначе пильну увагу, даровану незнайомим чоловіком. Тому й витиралася якось швидко, трохи несамовито, і сукню тягнула на мокре тіло так, що тріск тканини долинув до вух Артема. Осміхнувся її переляку. Вона ж не знала, що незнайомець тільки дивиться. При світлі дня, злякалася б його по-справжньому.

Артем гадав, що дівча зараз так дремене, аж гай загуде, але, на подив, почала знімати купальник, витягуючи зав’язки з-під сукні. Далі потяглися трусики по струнких ногах, тому цієї наруги Артем не стерпів – відвернувся. Ненормальна якась. А якби він був ґвалтівником, маніяком, божевільним… Список можна накидати чималий. Довго втерпіти не зумів, потягнувся примруженими очиськами до морської німфи, а вона полоскала у хвилях купальник. Добряче викрутила, з притиском, різко вирівнялася й поглянула просто на нього. Це відбулося настільки різко, що Артем від несподіванки виструнчився та закляк. Його спіймали на гарячому, хоча не дуже й ховався. Дівчина зробила крок в його напрямку, виставила вперед праву руку, утнула красномовний «фак», виставивши середній палець, а тоді гепнула лівицею по ліктьовому згині, промовисто пославши нездалого споглядача дівочих принад до всіх чортів. Рвучко розвернулася, кинувшись на прощання зверхньою усмішкою, і як ушкварила зі швидкістю сполоханої лані, тільки білий пухкий пісок вибивався доверху від кожного кроку.

Вкрившись тягучими миттями зачудування, він не одразу втямив, що вона показала, а коли дійшло – мінливим хвилям завторив баский сміх чоловіка, якого щойно послали без слів.