Розділ 10. Друга іпостась

Є два полюси твого знання про людину: коли ти не знаєш її зовсім чи знаєш надто добре, щоб, розкривши її таємницю, не боятись отримати кинджалом по горлянці. Одна справа – висіти за волосину від гибелі й потребувати порятунку, і зовсім інша – лежати на дивані перебинтованим, знерухомленим і казати такі речі.

«Непростиме нахабство, – подумала я, – ось так стверджувати, що знаєш мене».

Отож я встала над ним та повільним, плавним рухом витягла кинджал. Поглянула, наче милуючись, і затиснула двома руками – так заколюють жертву, якій нікуди втекти.

– Ну, що ж. Ти не в міру спостережливий, Ратмире, – кинула йому.

Навряд чи він справді подумав, що я розпорю йому груди – після стількох потуг утримати його на цьому світі. Але короткий рваний жест засвідчив, що він більше не стверджує, що знає мене. Очі вовка пропустили полиск страху.

Найбуденнішим рухом я прибрала кинджал та всміхнулась – так приязно й легко:

– Що я хотіла сказати? Щоразу уявляй цю картину, коли заманеться бовкнути мені щось.

З нього вилетів нервовий смішок.

– Яка ж ти жартівлива сьогодні. Як ти, кажеш, навчилась жартувати?..

Я стенула плечима та рушила геть. Не сказала навіть «прощавай». Тільки грюкнула дверима – і, замість прорізати темінь своїм кроком, притулилася спиною. Божевільна, злукавлена ніч. Нащо було рятувати його – свій фатум, свою кару, темряву та зло? Бо Астерікс просив. Вигнанцям треба.

І всю мою гарячість, грізність висмоктав цей крок через поріг.

Я ж не цього хотіла. Я хотіла… щоб, як в Атріка й Міри. Щоб один маленький, скромний поцілунок. Щоб довіра – без слів, обіцянок, домовлень. Щоб мій обранець… був кращий, аніж я. І робив мене кращою.

Ось тільки… Чому я тут стою? Він же чує мене – і подих нерівний, і серце стукає не в такт.

«Облишмо цю лірику, – рубанула Книга. – Може, полегшає, як розбереш на шматочки кількох василісків», – кивнула на пари вогнів, що крались з-за кущів.

Ратмира не було третій день. Третій день мене доймали думки: він знає про мене. Це гризло мене, хоч я була певна, що він нікому не розповість. Я маю його таємницю – а він мою. Було сподівання, що хоч лекції Луки Сизого відволічуть, але ж він знав, яку тему обрати:

– Перевертні. Це найвідоміші представники розумної нечисті. Мають дві іпостасі – вовчу та людську. Фактично половина в них належить людині, тому в людському вигляді їхня темрявомісткість найбільш низька, майже нульова. Натомість у вовчій іпостасі – наближена до абсолютної. Якщо порівнювати з мавками чи гарпіями, такі показники більш помірні, наближені до середнього значення, а в перевертнів – розсунуті на грані. Залежно від фази доби чи місячного циклу, їх темрявомісткість змінюється, і коли вона сягає 60-70%, вони не можуть не перетворитись. Людське тіло не витримує таких показників. А ось вовче – ще й як. Коли вони перетворені, їх не відрізниш від Срібношерстих вовків – лише очі палають.

– Як же не відрізниш, якщо очі палають? – засміявся хтось.

– А ви не звертали увагу, що вас вчать їзди на Срібношерстих вовках, зав’язуючи їм очі? Так-от звідки вам знати, що під вами не перевертень? – спитав викладач моторошно.

Смішки стихли. Мечники навіть перезирнулись один з одним. Але Лука Сизий посміхнувся:

– Та це все смішки. Перевертнів знищують, а не водять до академій, щоб студенти їх сідлали. Я вів до того, щоб ви не сприймали розумну нечисть, як нижчу. Вона небезпечніша та підступніша. Ви не зрозумієте, що перед вами перевертень, доки він не повернеться до вас очима чи не розплющить їх, бо вдавав, що куняє на сонечку.

Мечники залишились напруженими. Втім, Лука Сизий продовжив викладку матеріалу. Було сказано, що перевертні в більшості тримаються зграями, але бувають одинаки. Що їхні ритуальні розправи над жертвами – не байки, і щорічно так гине стільки-то людей… І кожне слово мене дратувало, і слухала я одним вухом.

Значно цікавішою для мене була поведінка Стефи. Беручи до уваги її здатність до самоконтролю, я б сказала, що вчора її бив нервовий тик: якщо вона не стукала пальцем, то стукала ногою, а якщо не стукала ногою, то якось різко змінювала позу. Сьогодні ж – неприродне заціпеніння. Навіть не оберталася до місця Ратмира, наче ось-ось він зайде посеред пари. Мені здавалось, що якби я сиділа ближче, то чула б, як розпачливо, зі свистом вона втягує повітря – нереальну, невидиму масу, якої не вистачає.

Підозра, підозра та ще раз підозра. Ломка, пов’язана з темрявою? От тільки вона явно залежить від Ратмира.

Ратмир – і є темрява. Все сходиться. Це вона.

«Звичайно, я не знаю, що б сказали в Полярній пустці, але в моїй системі ідеалів тисячолітньої давності, – зауважила Книга, – постукування пальцями чи сповільнений подих – ще не привід вбивати людину».

«Чому вбивати? – пирхнула я. – Поспілкуватись. Прояснити деякі питання. Звичайно, питати буду я, а вона буде кивати чи заперечувати, бо говорити вже не зможе».

Не зможе… Тьфу. Я стріпнула головою, спіймавши себе на подібних думках. Не буде такого ніколи, щоб я стала, як вигнанці, які катували, щоб взнати, де шкура Пустельного барса. Певне, я мала якийсь графік: то слово «вигнанці» – це щось горде й рідне, то люте, моторошне зло, яке варто забути.