Арт-терапія

   Полум'я — це дивовижне видовище, на нього можна дивитись вічно. Кожен язичок вогню — різний і неповторний. Ось двоє закоханих завмерли перед каміном; ось туристи збилися в купу десь у темному лісі, довкола холоднеча, а в серцях — лише мовчазне, майже містичне споглядання. Навіть коли полум'я знімають і цілодобово транслюють по супутникових каналах без початку і кінця — це вражає завжди.
  Але як не крути, хтось же мусить його підпалити. Та й, по правді кажучи, завжди полум'я рано чи пізно згасає — повільно, поступово, залишаючи по собі лише холодний попіл і того романтика, якому тепер доведеться цей попіл вигрібати.
​   Томас Бліц цього дня згадував вчорашню виставу. У голові вже вимальовувався чіткий алгоритм — сама подія надихнула на ці роздуми. Він дбайливо склав дрова: різні, і товсті, і тоненькі, і сирі, і маленькі — та самотужки видобув іскру. Тепер полум'я палало свіжими ідеями просто в нього в голові.
  Офіс. Ось цей офіс. Він уже виглядав так само, як дбайливо зібране багаття, але поки що обходився без іскри. Томас працював психологом — просто тому, що директору колись хтось підказав, що в пристойному закладі так обов'язково має бути.
​   Дійсно, та людина була розумна, адже навіть за теорією ймовірності це вже знижує поріг проблеми в колективі. Процентне співвідношення проблем, звісно, відносне і залежить від обставин, але сам факт нікуди діти. Ось, наприклад, директор завжди може послати працівника до психолога. Але працівник саме цього й боїться — адже на прийомі доведеться говорити всю правду: і про колектив, і про себе, і, звісно ж, про самого директора. Повірте, це не легко і завжди зі шлейфом подій. Така проста комбінація. А в офісі обов'язково працює психолог — саме для вас. Кабінети прозорі, вивіска на дверях сяє запрошенням. Ефект вражає сам по собі, хоча ще нічого й не відбувалося.
  Ось таку хитру комбінацію і порадили директору. І саме в цьому офісі працював Томас Бліц — темним кардиналом душ у цій прозорій акваріумній імперії, виконуючи роль штатного психолога. 
  Він мав освіту, свої обов'язки знав і виконував сумлінно та чітко. Весь інструментарій був присутній на поготові. Професіограми робітників, психологічні портрети всіх працівників були дбайливо розібрані до дрібниць. Регулярні опитування проводились без жорстких графіків, але стабільно. Емоційний, творчий, креативний тонус підтримувався простими способами, про які зараз і казати не варто.
  Одним словом, усе було в порядку. Але не цього дня. Алгоритм Томаса Бліца вже палав у голові різними язиками полум'я. Робочий прозорий кабінет Томаса у прозорому офісі містився в самому віддаленому кутку — так, щоб шлях до ментального здоров'я пролягав через усі можливі кола офісного чистилища й на очах у зацікавлених колег.
  Кожен ранок Томас проходив повз усіх. Хтось вітався на вході, хтось біля кавового апарату, а дехто — просто махав за скляними дверима. Але Оля завжди зустрічала його біля кулера з водою. Оля була прибиральницею і знала все першою за всіх. Томас лише по інтонації її голосу миттєво складав просту робочу картину в голові і чітко бачив, як у працівників згодом з'являлося «натхнення» після зустрічі з офісним психологом. Так, звісно, з ним усі дружили й поважали, але цей дивний світ людської психіки чомусь незмінно тримав дистанцію. Ось такий простий тест привітання розігрувався щодня. Звісно, до Томаса зверталися колеги, але чомусь виключно з сімейними та побутовими проблемами — мовляв, і всім цього цілком вистачало. Директор завжди питав лише те, що цікавило його особисто, і незмінно отримував потрібні відповіді. Ну просто ідилія, такий собі офісний рай!
  Проте в повітрі вже чітко відчувалося дещо невідворотне: на носі був корпоратив до Дня фірми. Атмосфера буквально дзвеніла в просторі.
​Коли Томас укотре рівнявся біля кулера, прибиральниця Оля примружилася й запитала:
— Які будуть розваги?
— Усе просто, — відповів він із загадковою посмішкою. — Ми зробимо виставу. Репетиція сьогодні, завтра і кожен день до події. Вистава називається «Мікросхеми».
Коротке замикання в акваріумі.

​   Офіс завмер. Слово «вистава» в устах штатного психолога пролунало не просто як анонс корпоративного єднання, а як підпал складу з піротехнікою.
​Усі ці менеджери середньої ланки, які до цього поважно перекладали папірці з лівого кутка в правий і вдавали бурхливу діяльність, раптом відчули, як під їхніми ергономічними кріслами затріщала земна кора. Корпоративне дихання зупинилося.
​   Томас Бліц спокійно спостерігав із найвіддаленішого кутка, як хвиля паніки котиться від кавового апарату до кабінету гендиректора. Бо що таке справжній офісний планктон? Це унікальний біологічний вид, здатний виживати в умовах повної відсутності мозкової активності, харчуватися виключно  «лате з корицею» та розмножуватися за допомогою скандальних пліток у корпоративному чаті. Їхня суперсила — створювати міряні тонни зайвої роботи просто тому, що ніхто не має сміливості сказати вголос: «Ця презентація абсолютно никому не потрібна».
​   I от тепер цим «успішним лідерам» пропонували зіграти не якісь там стандартні сценки про командний дух чи шлях до успіху, а розібрати себе на радіодеталі.
​Першим не витримав заступник директора з продажу, пан Марченко. Його внутрішній «мосфет» уже давно прогорів від щоденних криків шефа, а «резистор» нагрівся до стану плавлення сталі. Марченко підскочив зі свого шкіряного крісла так різко, ніби під ним спрацювала подушка безпеки.
— Яка вистава?! — заверещав він на весь відкритий простір прозорих перегородок. — У нас квартальний звіт горить! У нас дедлайн! У нас KPI летить у тартарари! 
— От і чудово, Марченку, — лагідно відповів Томас, навіть не відриваючись від блокнота з професіограмами. — На репетиції якраз знадобиться той, хто вміє так ефектно диміти й панікувати. Займеш роль перевантаженого запобіжника. Марченко занімів. Офісний планктон навколо синхронно втягнув голови в плечі, боячись зайвий раз кліпнути, аби не потрапити під гарячу руку психолога-піротехніка. У повітрі запахло паленою пластмасою і неминучою правдою.
  Сцена готувалася до прем'єри. Розподіл ролей у проєкті «Мікросхеми» продовжувався. Новина про виставу рознеслася прозорим офісом швидше, ніж вірусний спам у робочій пошті. Працівники перестали вдавати, що запекло працюють, і почали тривожно зазирати у скляні акваріуми одне одного. Час було переходити до кастингу. Томас Бліц розгорнув свій блокнот із психологічними портретами — тепер вони слугували не просто досьє для звітів, а чіткою схемою майбутньої платформи.
  Першою жертвою розподілу ролей стала головна бухгалтерка, пані Світлана. Людина надзвичайної точності, яка жила за принципом «жодної зайвої копійки, жодної живої емоції».
— Ви, Світлано, — не піднімаючи очей, оголосив Томас, коли вона пропливала повз його куток, — гратимете роль стабілітрона.
— Кого-кого?! — обурилося зразкове бухгалтерське єство. 
— Стабілітрона, — спокійно повторив психолог. 
— Тримаєте напругу стабільною, хоча всередині вас давно пробиває на високий вольтаж. Будете стабілізувати загальний хаос своєю крижаною мовчанкою. Світлана хотіла щось заперечити про баланс і податкову, але збагнула, що сперечатися з людиною, яка знає про її кавову залежність більше, ніж її чоловік, собі дорожче.
  Наступним під приціл потрапив комерційний директор — масивний, гучний чоловік-танк, який звик вирішувати всі питання криком і залякуванням підлеглих. Для нього Томас підготував найточнішу роль.
— А ви, Олег Ігоровичу, будете потужним силовим трансформатором, — зауважив Бліц. — Шуму багато, енергії споживаєте тоннами, нагріваєте простір довкола себе до нестерпного стану, а ККД на виході — ледь третина від заявленого. Ваше завдання на репетиціях — гудіти басом і створювати видимість колосальної роботи, доки все не заземлиться.
  Офісний планктон у сусідніх секторах синхронно затамував подих. Люди почали тривожно приміряти ролі на себе, страшенно боячись виявитися якимсь «пробитим діодним мостом» чи «згорілим резистором-одноразою».