глава 3.2

Лія

Дівчина потроху приходила до тями. Їй насилу вдалося відкрити очі. Лія не могла поворушити головою, та й іншими частинами тіла. Так почуває себе людина на операційному столі, коли ще при тямі, але тіло тебе не слухає.

Все пливло перед очима. Ще кілька хвилин вона намагалася сфокусувати погляд, але, крім синього неба, нічого побачити не вдалося.

- Бачу ти прийшла до тями, загадкова діво, - почула дівчина голос свого викрадача.

Але знайти його поглядом і відповісти не змогла.

- Отже, треба починати, дія зілля закінчилася. Запам’ятай, ти повинна знайти кристал дейрака.

Перед очима з'явилося чи то фото, чи то сторінка з книги, на якій був зображений камінь ромбоподібної форми, незвичайного фіолетового кольору.

- Тільки, коли він буде у твоїх руках, розкриється браслет клятви. Я наклав його за допомогою твоєї крові, без твоєї згоди, - в голосі прозвучали нотки вибачення. - Під час переміщення ти потрапиш в Арос, там тебе зустріне провідник. Він допоможе відправитися в ліс Іудови.

Поки Артур говорив, Лія все більше відчувала своє тіло, і думки міняли одна одну з блискавичною швидкістю. Від божевілля цього чоловіка до того, у чому вона зараз одягнена, і чи при ній кинджал. Огляд території не був їй доступним.

- На тобі амулет утаювання, - продовжував викрадач, говорячи швидко, наче намагаючись видати багато інформації й, маючи на це дуже мало часу, - також я зробив браслет розуміння, тому складностей з мовою і читанням у тебе не виникне.

Після цих слів Лія його не слухала. У неї не залишалося сумнівів, що ця людина психічно хвора. І їй необхідно позбавитися його товариства. Вона обережно опустила голову і побачила, що лежить на лавочці. Здавалося, що Артур допомагає їй, сидячи навприсядки.

- Будь обережна. Як тільки ти добудеш кристал, - знову почула голос, - і повернешся у наш світ, я віддячу тобі. Ти одержиш грошей і коштовностей стільки – скільки захочеш.

Він замовк і відійшов.

Почулися якісь звуки, схожі на шум падаючого дрібного каміння. Лія відчула, що може рухати руками, і ногами.

Ще мить, і вона буде вільною. Дівчина перевірила, чи на місці відмички. Вони спокійно лежали у кишені. Все ще боячись, що руки її не слухатимуть, вона добралася до кинджала, який був прикріплений до гомілки. З ним вона не розлучалася з того часу, як знайшла біля свого ліжка. Ця річ була дуже схожа на зброю із її сну. Кинджал був незвичним і дивним. Пошукавши його у новинах про зниклі раритетні речі, Лія трохи заспокоїлася – нічого схожого на знайдену зброю не зникало.

Тім просвітив його ультрафіолетом, на випадок, якщо ним когось убили, підкинувши, щоб підставити. Але, крім дивної жовтої рідини, на ньому нічого не було.

Лії подобався оригінальний дизайн кинджала. Та й камінь, хоч і не був коштовним, але мав привабливий вигляд.

Звуки змовкли. Дівчина завмерла. Викрадач підійшов до неї. У руках тримав предмет, схожий на лампадку. Тепер Лія могла його бачити.

- Ти – моя остання надія, - сказав він і змахнув лампадкою в повітрі.

Наступної миті перед очима спалахнуло яскраве світло. Дівчина від несподіванки зажмурила очі. Вуха заклало, ніби вона знаходилася під водою. Дихати стало важко, здавалося, що грудну клітину зараз розірве під тиском повітря.

Це продовжувалося секунду. Все закінчилося так же швидко, як і почалося.