Спогади про комплімент

Аня поверталася додому, коли вже почало сутеніти. День довгий, тому що стояв початок літа, і можна було гуляти допізна. Проте, із початком самостійного життя, молода киянка зрозуміла, що багато не погуляєш. Завтра знову роботу… Коли-небудь, її кав’ярня набере такі оберти, що власниці не доведеться ходити туди, буде лише прибутки рахувати. Але поки що, треба підніматися о сьомій годині ранку та бігти відкривати заклад.

До того ж, дівчина відчувала, що як би там не було, не в змозі відмовитися від того, щоб власноруч готувати каву. Кожного разу, коли вдихала цей ароматний напій, подавала його клієнту, сама ставала щасливішою. А коли клієнт робив перший ковток, і на його обличчі розквітало справжнє здивування та захоплення чудовим смаком, Ані хотілося сміятися від щастя.

Підходячи до парадного, Аня побачила свою сусідку, яка якраз гуляла із дитиною. Це була мати-одиначка, що мала на руках чотиримісячну доньку. При цьому, молодша за Аню на три роки. Банальна історія, яка трапляється не так вже рідко: полюбила-довірилася-лишилася сама. Хоча не сама, а з дитиною на руках.

Дівчата іноді спілкувалися, коли ось так зустрічалися на вулиці. Молода мати, здається уникала будь-якої компанії, і Аня її чудово розуміла. Плітки про «малолітню шалаву» вже гуляли по всьому подвір’ю. Аня хоча і не знала усієї правди, але навіть на відстані бачила, як цій дівчині важко.

- Привіт, - промовила вона, підходячи до сусідки.

Та кивнула, ледь помітно усміхнувшись у відповідь. Піднесла вказівного пальця до вуст, очима показуючи на дитину, що спала у колясці.

- Як у тебе справи? - тихо запитала дівчина у молодої мами.

- У мене все гаразд, - ухилилася та від прямої відповіді.

- Це чудово, - сказала Аня, потім дістала дві купюри по двісті гривень та поклала до кишені сусідки.

- Не потрібно! - тут же відповіла та.

- Тобі, можливо, і не потрібно, - спокійно відповіла Аня, - це для неї.

Вона кивнула туди, де спала маленька дівчинка, яка тільки починала жити. Молоді дівчата, з різними долями кілька секунд дивилися одна на одну. Потім сусідка промовила:

- Дякую тобі…

Аня кивнула у відповідь та швидко пішла до парадного. Хто як не вона знала ситуацію, коли можна розраховувати лише на себе? Та принаймні це її особистий вибір, на відміну від цієї розгубленою юної дівчинки, яка сама ще дитина…

Дісталася третього поверху, відкрила ключем двері до квартири. Як добре повертатися до рідної домівки… тільки от шкода, що ця домівка пуста.

Перевдягнувшись у домашній одяг та прийнявши душ, Аня зайнялася повсякденними справами. Потрібно було встигнути собі щось приготувати на завтра, тому що знову вставати дуже рано, щоб встигнути відкрити кав’ярню вчасно.

Її переслідувала одна і та сама думка. Дівчина це зрозуміла чітко, коли вже лягла у ліжко. Незважаючи на втому, саме ця думка не давала їй заснути. Хто той хлопець? Звідки він узявся? Здається дивне питання, тому що у Києві, безліч молодих людей: місцевих та тих, хто приїхав підкорювати столицю. Але він, цей красивий юнак, похвалив її каву, той самий напій, що вона власноруч приготувала.

Це, мабуть, ще більш безглуздо. Кава, яку готувала Аня, подобалася багатьом. Клієнти, що вже дізналися про кав’ярню, охоче поверталися туди, щоб ще раз скуштувати ароматний напій. І не скупилися на похвали (на чайові також, але значно менше).

Тоді чому саме цей комплімент (навіть не їй, а каві) дівчина сприйняла з таким задоволенням? Деякі речі, ми не здатні пояснити. Та й від кого вона почула це? Від хлопця, який швидко з’явився, і так само, швидко, розчинився, не сказавши більше ні слова.

Ця згадка привела до тями. Навіщо вона думає про того, кого більше не побачить? Який, напевне, і забув про неї. Випив на дурняк кави та й  утік. На безхатька він не схожий, пристойно вдягнений, розмовляє як розумна людина, дивно це якось. Та й біс із ним!

Останні думки, вже почали розпливатися, дівчина провалювалася у солодкий сон. Сповнений спогадами про минувший день та ароматом кави…