Аромат кави

Ось так буває… сидиш на лавці у парку, п’єш каву. І раптом, ти вже закохалася!

Аня

Вийшовши з кафе та  глянувши у небо, Аня ледве не скрикнула від захоплення. На блакитній гладі,  величезною дугою сяяла райдуга.  І це було так прекрасно! Не дарма дівчина сиділа у кафе, пережидаючи поки скінчиться дощ та знову почне світити сонце. Здавши зміну, вона взяла стакан ароматного латте. Скориставшись тим, що дощ скінчився, вирішила посидіти на вулиці, у сквері, що нагадував невеликий парк. Завдяки цьому побачила таку красу. Юна дівчина готова була засміятися та застрибати на одному місці, але вчасно згадала, що тримає у руках каву.

Відійшла від кафе, сіла на лаву, що вже встигла висохнути під променями літнього сонця. Із насолодою підставила обличчя під прохолоду, яка царювала після дощу. Як же вона любила такі миті…

Потім потягнула зі стакану каву через соломинку. Сама зробила цей напій, і без зайвої скромності, могла сміливо заявити, що він у неї виходив чудовий. Дівчина мала особливий хист до приготування кави. І тепер, коли батьки допомогли їй відкрити власну невелику кав’ярню, Аня мала усі змоги реалізувати свій талант. Навіть курси бариста їй не дали нічого нового, здається, все це вона знала, і без професійних учителів.

Чудова погода, свіжість після дощу, грали на струнах молодої душі. У дівчини був піднесений настрій, до того ж, сьогодні, перший день, коли вона повернеться не до батьків, а до власної квартири, яка дісталася від бабусі. Тиждень тому, їй виповнилося двадцять років, і батьки дозволили єдиній донечці розпочати самостійне життя. Натякнувши, при цьому, що було б непогано знайти другу половинку для того, щоб жити у квартирі не самій.

Аня з цим не поспішала. Ще встигне! Зараз думала над тим, як розвивати кав’ярню, щоб якомога більше жителів столиці змогли скуштувати каву, яку готує власниця. У неї безліч планів, і вона їх реалізує, доведе батькам та іншим, що вже доросла та здатна стати успішною.

Не поспішаючи, пила ароматну каву. Життя прекрасне, коли вмієш жити маленькими радощами.

Дівчина глядячи перед собою, боковим зором побачила, що до неї на лавку хтось підсів. Повернувши голову, трохи розгублено почала роздивлятися молодого чоловіка.

- Я відчув аромат кави, - промовив він, усміхнувшись привітно та щиро.

Аня кивнула, не зводячи з нього очей. Вона і раніше спілкувалася з хлопцями, та від неуваги з їх боку не страждала, проте… саме у цьому незнайомці виявилося щось незвичайне та до неможливості миле. Він просто підсів до неї та заговорив. Часто це дівчину дратувало, а ось тепер привабило. Мабуть, сьогодні і справді особливий день.

Високий хлопець, з густим каштановим волоссям та великими блакитними очима. Правильні риси обличчя, струнка постать… Здається, звичайний, вродливий хлопець, яких безліч ходить по вулицям Києва. Але… вираз його обличчя. На ньому була написана безтурботність та упевненість, що будь-які проблеми - не проблеми, якщо їх не помічати. Дівчина не змогла надати звіт, добре це чи погано. Усмішка цього юнака здатна була звести з розуму, це вона відчула добре.

- То як? Я не помилився? - усміхнувшись запитав юнак, - це кава у тебе?

- Вгадав, - відповіла дівчина.

- Можна? - він швидко простягнув руку, бажаючи вихопити стакан.

Але та відсунулася, розгублено відводячи стакан у сторону.

- Ти чого! Це моя кава. Візьми собі власну, - трохи обурилася вона.

- Грошей немає, - зізнався хлопець, зніяковівши.

- Цю я вже надпила,  - рішуче промовила дівчина, - чекай тут.

Вона встала та пішла назад до кав’ярні, що знаходилася недалеко. Дівчина-бариста, що змінила власницю, здивувалася поверненню. Аня, зробивши, ще порцію кави, пішла знову до лавки. На її подив, хлопець був ще там. Терплячий одначе… чи може просто забажав халявної кави?

- Тримай, - привітно сказала дівчина, подаючи йому новий стакан.

- Дякую, - щиро відповів той, - то ж ти, посидиш зі мною? Вип’ємо разом?

- Як у тебе все просто, - не втрималася від іронії дівчина, відчуваючи як обличчя запалало. Вона ж ще не вірила раніше, що бувають настільки раптові емоції.

- Не бачу нічого складного, - юнак підморгнув новій знайомій, - мене Андрієм звуть.

- Я - Аня, - відповіла та.

- Красиве ім’я, - сказав той, беручись за каву.

- Дякую, - усміхнулася Аня. Вона відчувала невелику втому після зміни. Хотіла притулитися до плеча цього милого хлопця. Звісно, вона цього не зробила, проте саме бажання її здивувало.

- Яка чудова кава, - сказав Андрій, - ніколи не пив такої.

- Приходь до моєї кав’ярні, і зможеш пити, - відповіла дівчина. Хотіла усміхнутися, але відчувала, що обличчя лишається серйозним.

Хлопець також не усміхнувся. Він також став серйозним та зосередженим. Пильно подивився на співрозмовницю, наче хотів запам’ятати до останньої риси обличчя. Перевів погляд на її довге, каштанове волосся, яке сяяло у променях літнього сонця, наче щире золото.

- Обов’язково прийду, - промовив він, - тому що я бажаю знову відчути аромат кави, яку ти робиш.