Розділ 9. Битва за Голденліф

Браян повернувся до кімнати далеко за північ, коли всі вдосталь повеселилися, а бочки з випивкою остаточно спорожніли. Він чудово провів час із чесними, однак лиха звістка Сільвера вмить змусила їх забути про все радісне та хороше. Розвідники доповіли, що кровні знов готуються взяти Голденліф в облогу. Хоч паладин і розумів, що йому не завадило б відпочити та набратися сил перед новими викликами, проте, як і завжди, головною перешкодою на його шляху було безсоння.

Раптом із сусідньої кімнати долинуло гучне хропіння, яке перегукувалося з легкими стогонами. Браян визирнув з-за рогу та, не стримавши посмішки, поглянув на Гріндана, який мирно спав, згорнувшись клубочком. Брюнет явно переоцінив свої сили, коли вирішив змішати вино та ель, через що йому довелося одним із перших залишити вечерю.

Паладин роззувся, зняв рукавички та ліг на ліжко, за звичкою поклавши біля себе Альбу. Втупившись у стелю, він намагався очистити розум, але напрочуд дивні думки вперто не бажали його полишати. Перед очима спливали події останніх днів, уривки розмов, обличчя людей — тих, хто вижив, і тих, хто загинув. Він розмірковував над тим, де припустився помилки і чи міг взагалі її уникнути. Орден, помста, Гулназ, війна з альянсом кровних, його провини — усе це тиснуло, виснажувало і не давало спокою.

У якийсь момент Браян різко підвівся й щосили вдарив кулаком по стіні, через що світлячки, які тулилися в баночках, перелякано заметушилися, а приміщення осяяли яскраві спалахи світла. Герой зітхнув, втомлено потер обличчя й повільно підійшов до столу, заваленого рукописами, сувоями та іншим всіляким мотлохом. Виливши у кухоль залишки елю, він сів на стілець і втупився в обкладинку бестіарія.

– Хм… Ось вони — мої ліки від безсоння, — пробурмотів хлопець, мимохідь згадавши, як за часів навчання в ордені він частенько ночував у бібліотеці та використовував священні книги замість подушки.

Запах воску, тьмяне світло свічок, шелест пожовклих сторінок і легке поскрипування стільця викликали в нього відчуття умиротворення. Послушник Деуса відкрив зміст і повільно повів поглядом по рядках, вчитуючись у кожне слово:

«Їх було дуже багато, але люди… Вони не зупинилися на драконах і взялися полювати на інших істот. Навіть на тих, хто виступив на їхньому боці в тій кровопролитній війні… Вони вбивали моїх дітей заради забави, трофеїв, втамування жадоби крові та з метою «запобігання новим загрозам». І хоч Деус звелів нам не втручатися у справи смертних, я не могла стояти осторонь і спостерігати за тим, як страждають ні в чому невинні створіння. Я попросила Всевишнього про послугу — в обмін на моє життя він допоможе створити для моїх дітей окремий світ, у якому вони самі розпоряджатимуться власною долею.

Усвідомивши ціну, яку мені судилося заплатити, я почала шукати того, хто зміг би замість мене зберігати рівновагу в новому світі і в разі чого не дозволити сильним гібридам знищити слабких. Але хоч би як я не молила про допомогу інших богів та янголів, ніхто з них так і не наважився узяти на себе цей нелегкий тягар. Ніхто, крім Міразель…

Довідавшись про мою біду, люба сестриця вирішила простягнути руку помочі і запропонувала єдиний спосіб її рішення. Шанована серед невеликої групи смертних, вона почала переконувати мене в тому, аби я довірила долю своїх дітей людям — тим самим істотам, від яких я і намагалася їх вберегти. Я вважала цю ідею божевільною і не хотіла її визнавати, але Міразель вперто доводила протилежне, вважаючи, що серед них є не лише злі, а й добрі серцем люди.

На жаль, хоч би як мені не була огидна думка про те, аби вручити таку крихку надію в руки цих «створінь», іншого виходу в мене не лишилося. Сестра допомогла відшукати серед смертних, що її шанували, дванадцять вірних послідовників, яких я наділила особливою магією. Вони поклялися поколіннями стежити за порядком у моєму світі і не допускати пануванню в ньому хаосу та безумства. А ще, аби їхні спадкоємці не забули про свої обов'язки, я присвячую їм цю книгу — бестіарій, у якому зібрано всі відомості про моїх дітей. Сподіваюся, що Міразель мала рацію і люди стримають свою обіцянку, а не почнуть використовувати істот у своїх жадібних цілях».

– Пробач, богине, але твої сподівання не справдилися… — зробивши ковток елю, тихо промовив герой.

Обережно перегорнувши сторінку, він помітив між щільними аркушами тринадцять акуратно пронумерованих закладок. Насупившись, хлопець перегорнув ще одну сторінку, де його зустрів напис, виведений великими літерами:

«ВИД ПЕРШИЙ. ІСТОТИ ЗІ ЗБРОЄЮ»

Далі, на розвороті чорною фарбою було намальовано лютого двоголового вовка, який впевнено стояв на задніх лапах. Його масивне тіло частково приховували сталеві лати, обидві пащі були вишкірені, а в лапах, схожих на людські руки, він стискав важкий моргенштерн із трьома шипастими кулями на коротких ланцюгах. Під ілюстрацією Каруда стисло описала цю істоту, згадавши, що «білосніжний Люпус сильний, швидкий, добре вправляється зі своєю зброєю і завжди залишається вірним тому, кого вважатиме гідним цього». Окрім двоголового вовка, хлопцю також траплялися описи та зображення істот, яких він вже зустрічав під час ранкової облоги Голденліфа, — зеленошкірих гоблінів, лютих ведмедів і кошлатих перевертнів.

Браян мимоволі усміхнувся, усвідомивши, чим саме йому припала до душі ця книга. Справа була не стільки в її змісті, скільки в малюнках, що вразили паладина своєю точністю та деталізацією. Кожна луска, кожна волосина, кожна складка шкіри виглядала так, наче художник змалював їх із натури.