Архів відсутніх

Глава 6

Марко міцніше перехопив лом і ступив назустріч темній постаті.

— Ей, ти! Помилка природи! — гукнув він, хоча ноги вже погано слухалися. — Ми тут! Усі четверо! І нікуди, бляха, не збираємося зникати!

Постать продовжувала наближатися.

— Ти мене взагалі чуєш?!

Марко замахнувся й щосили вдарив ломом по бетонній підлозі просто перед нею.

Гуркіт рознісся маленьким сховищем. Темний силует завмер. Розмиті обриси почали мерехтіти, то зникаючи, то знову проступаючи в світлі лампочки.

— Марку, воно зупинилося! — вигукнула Злата.

— Та я бачу! Тільки довго так стояти не збираюся!

— Є! — раптом закричала Ярина.

Вона ще раз навалилася на металеві двері, і ті нарешті піддалися.

За ними виднівся звичайний коридор архіву.

— Відчинилися! Швидко сюди!

— Усі на вихід! — скомандував Тарас, тримаючи перед собою телефон із трансляцією.

Злата схопила зі столу папку зі справою №0, у якій лежав щоденник Левченка, і притиснула її до грудей.

— Марку, тільки не залишайся там!

Вона першою вибігла в коридор. Ярина кинулася слідом.

Тарас відступав до дверей, намагаючись утримувати Марка в кадрі.

— Давай уже! Досить із ним знайомитися!

Марко ще раз глянув на темну постать.Та знову почала рухатися.

— ТА ЩАС! Лови подаруночок!

Він жбурнув лом у її бік і кинувся до виходу.

— Тарасе, з дороги!

Хлопець ледве встиг відскочити, коли Марко пролетів повз нього.

За мить усі четверо опинилися в коридорі. Двері зачинилися.

— Ох, щоб я ще хоч раз погодився на таку вилазку! — Марко сповз по стіні й сів просто на підлогу. — Ніфіга! Наступного разу розслідуємо тільки зникнення домашніх капців!

Ярина опустилася поруч, досі не відпускаючи руку Злати.

— Ти це кожного разу кажеш…

— І кожного разу щиро!

Тарас сперся плечем об стіну й нарешті опустив телефон.

— Зачекайте…

Він глянув на екран.

Прямий ефір більше не працював. Замість коментарів і лічильника глядачів висіло повідомлення:

«З'єднання втрачено».

— Нас вибило зі стріму, — сказав Тарас. — Рівно коли ми вийшли зі сховища.

Злата міцніше притиснула папку до себе. Звідкись здалеку долинав шум вулиці, а крізь вентиляцію тягнуло прохолодним повітрям. Принаймні тепер вони знову чули щось, окрім власних голосів.

Тарас ще кілька секунд дивився на повідомлення про втрату з'єднання.

— Ну все, ефір накрився, — пробурмотів він. — Сподіваюся, хоч хтось устиг записати, що там відбувалося.

Він уже збирався заблокувати телефон, коли помітив, що на екрані залишився останній завантажений кадр трансляції. Збоку застигли кілька коментарів, які глядачі встигли надіслати перед розривом зв'язку.

Тарас машинально пробіг їх очима.

І раптом перестав гортати.

— Зачекайте…

— Що там знову? — Марко навіть не підвівся з підлоги. — Тільки не кажи, що нам хтось донат прислав.

Тарас не відповів. Він повільно опустився на підлогу біля стіни й ще раз перечитав останній коментар.

— Народ… Ви маєте це побачити.

— Тарасе, що там? — Злата підійшла ближче.

Хлопець повернув до неї екран.

Серед звичайних повідомлень від глядачів залишився один коментар від незнайомого акаунта. Без смайликів, без жартів і жодного пояснення.

«Вас було п'ятеро ще до того, як ви зайшли».

Злата перечитала напис. Потім ще раз.

— П'ятеро?.. — тихо промовила Ярина.

Марко нарешті підвівся.

— Стоп. До того, як ми зайшли куди? У цей архів?

— Не знаю, — відповів Тарас. — Там більше нічого немає.

Злата подивилася на друзів.

Четверо.

Як завжди.

Але тепер їй чомусь згадалася стара фотографія з магазину, порожнє місце поруч із Тарасом і п'ята чашка кави, яку Ярина купила того ранку.

— А якщо він говорить не про архів? — Прошепотіла.

Додому вони поверталися на таксі майже мовчки.

Після втечі з архіву довелося ще пояснювати Наталії, чому вони так довго не виходили. Жінка засипала їх запитаннями, але друзі обмежилися розповіддю про старі документи та несподівані знахідки. Зрештою домовилися зустрітися наступного ранку, щоб передати їй усе, що стосувалося її справи.

Тепер за вікнами таксі миготіли нічні ліхтарі, а Марко вже втретє перевіряв, чи не з'явився в чаті «Четверо придурків» новий учасник.

— Ну що там? — нарешті запитав Тарас.

— Нічого. І знаєш, уперше за довгий час я цьому навіть радий.

У квартирі Тараса й Марка панував безлад. На столі залишилися чашки, розкидані папери та зарядні кабелі. А ще там досі стояв п'ятий стаканчик з еспресо.

Ярина зиркнула на нього.

— Я досі не розумію, навіщо його купила.

— Може, просто помилилася із замовленням? — припустив Марко.

— Ти сам у це віриш?

— Ні. Але дуже хотілося б.

Ярина взяла стаканчик і викинула у смітник.

Злата тим часом дістала з рюкзака папку зі справою №0. Картонна обкладинка пом'ялася під час втечі, але зошит Левченка та документи всередині залишилися цілими.

Вона поклала знахідку на стіл.

— Ну, принаймні ми вибралися. І знайшли те, заради чого туди полізли.

— А ще дізналися, що нас можна стерти, як невдале повідомлення, — додав Марко. — Дуже пізнавальна екскурсія. Дістала ця невідомість. 

Наступного ранку Злата та Ярина зустрілися з Наталією. Принесли копії знайдених документів і фотографії сторінок, які стосувалися загадкового чоловіка біля покинутої лікарні. Судячи із записів, він міг бути одним із помічників Андрія Левченка. Чоловік також досліджував випадки зникнення людей та загадкові «вільні позиції». Його ім'я згадувалося лише в кількох уривках, а в інших документах залишилися порожні місця, де раніше, ймовірно, були особисті дані.

— Тобто моя тітка зберігала цю фотографію не випадково? — запитала Наталія, розглядаючи копії.

— Схоже, вона знала про його зв'язок із Левченком, — відповіла Злата. — Але хто саме цей чоловік і що з ним сталося, ми поки не з'ясували.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше