Марко просунув лом у щілину між дверима та одвірком і навалився на нього всією вагою.
Метал заскреготів, але замок тримався.
— Та давай уже, зараза! — процідив він крізь зуби.
— Посунься, допоможу! — Тарас підскочив до нього й теж ухопився за лом.
Удвох вони натиснули ще раз. Щось усередині замка хруснуло, двері смикнулися й нарешті відчинилися.
— О! — Марко задоволено видихнув. — А ви казали, навіщо мені лом!
— Ніхто такого не казав, — нагадала Ярина.
— Ну, могли б.
За дверима виявилася невелика кімната з голими бетонними стінами. Тут не було ані стелажів, ані шаф із документами. Лише масивний стіл посередині та лампочка без плафона, що звисала зі стелі.
На столі лежали п'ять картонних папок.
Злата підійшла ближче й прочитала підписи.
«Злата».
«Ярина».
«Марко».
«Тарас».
П'ята папка лежала трохи осторонь. На її обкладинці не було жодного напису.
— Ну звісно, — пробурмотів Марко, заглядаючи Златі через плече. — Куди ж без п'ятої?
— Тільки нічого поки не чіпайте, — попередив Тарас, піднімаючи камеру.
— Злато… — тихо покликала Ярина.
Вона стояла біля протилежної стіни й дивилася на велику чорно-білу фотографію в старій дерев'яній рамці.
Друзі підійшли до неї.
На знімку четверо молодих людей стояли обійнявшись і весело усміхалися в об'єктив. Двоє хлопців і дві дівчини, приблизно їхнього віку. Судячи з одягу та якості фотографії, знімок зробили багато років тому.
А трохи позаду цієї четвірки стояв ще хтось.
П'ята постать майже повністю губилася в тіні. Обличчя розгледіти не вдавалося, зате було видно обриси голови та плечей.
Злата нахилилася ближче. Щось у цій постаті здалося їй знайомим.
— Зачекайте… — Вона примружилася. — Ви теж це бачите?
— Що саме? — запитав Тарас.
— Як він стоїть. Подивіться на голову. Вона трохи нахилена набік. І одне плече нижче за інше.
Марко придивився.
— Ну так. І що?
— Згадайте нашу фотографію з магазину! Там, де між нами з'явився розмитий силует!
Злата вказала на темну постать.
— Він стояв майже так само!
— Відкривай п'яту папку, — промовив Марко, не зводячи погляду зі старої фотографії. — Я хочу нарешті зрозуміти, з якою хрінню ми зв'язалися.
— А може, спочатку свою подивишся? — запропонував Тарас.
— Ні, дякую. Щось мені підказує, що нічого хорошого про себе я там не прочитаю.
Злата обережно взяла папку без підпису й розгорнула її. Усередині лежав старий зошит із потертими краями та кілька пожовклих аркушів. На першій сторінці зошита від руки було написано:
«Андрій Левченко. Справа №0».
— Знайшли, — тихо промовила вона.
— То це його щоденник? — Ярина зазирнула через плече подруги.
— Схоже на те.
Злата обережно перегорнула кілька сторінок. Деякі записи були закреслені, на полях виднілися короткі примітки й дати. Вона знайшла абзац, підкреслений червоним олівцем, і почала читати вголос:
«Аномалія не створює нових місць. Вона використовує вільні позиції. П'ятий учасник. П'ятий покупець. П'ятий пасажир. Зайве ліжко. Місце, яке мало залишатися порожнім».
— Та ну нахрін… — Марко подивився на друзів. — Це ж усе про нас!
— Тихо, дай дочитати, — попросила Ярина.
Злата продовжила:
«Той, хто займає таке місце, ризикує поступово втратити себе. Спочатку зникають окремі спогади, потім люди перестають його впізнавати. Зрештою може зникнути навіть сам факт його існування. Є підстави вважати, що аномалія використовує пам'ять зниклих, щоб заповнювати порожнечу».
Злата замовкла й подивилася на Ярину.
— Як із тобою біля журналу…
— Я теж про це подумала, — відповіла подруга, нервово поправляючи рукав куртки.
Тарас нахилився ближче й обережно перегорнув сторінку.
До наступного аркуша були прикріплені старі записки. Звичайні клаптики паперу, деякі з обірваними краями. На кожному коротка фраза, написана різними почерками.
«Не відповідай».
«Не бери чужого».
«Перевір, скільки вас».
— Зачекайте… — Тарас провів пальцем уздовж записок, не торкаючись чорнила. — Це ж майже ті самі попередження, які ми отримували в чаті.
— Тільки цим папірцям явно не один рік, — зауважила Злата.
Марко нахилився над зошитом.
— Тобто хтось уже проходив через усе це задовго до нас?
— Схоже, що так, — відповів Тарас. — І залишив правила, які ми досі намагаємося зрозуміти.
— Зачекайте, тут ще дещо є, — Тарас нахилився над зошитом. — Левченко залишив примітку на полях.
Злата повернула сторінку ближче до світла й прочитала вголос:
«Хтось намагається попереджати людей, які потрапляють у ці місця. Я називаю його Свідком. Він знає правила, які допомагають вижити, але, здається, сам не до кінця розуміє, чому виникають ці аномалії. Можливо, він теж не може звідси вибратися».
— Свідок… — повторила Злата, замислено дивлячись на запис. — А якщо це наш П'ятий? Той, хто пише нам у чат?
— Тобто хтось потрапив у таку пастку ще до нас і тепер намагається допомогти іншим? — запитала Ярина.
— Або від нього вже мало що залишилося, — похмуро додав Марко. — Ви ж бачили ті фотографії.
Клац!
Усі четверо обернулися на звук.
— Що це було? — Марко підняв лом.
— Двері… — прошепотіла Ярина.
Там, де ще хвилину тому був вихід зі сховища, тепер виднілася суцільна бетонна стіна.
Ні дверей, ні одвірка, ні навіть слідів від замка, який хлопці щойно виламали.
Марко підскочив до стіни й провів по ній долонею.
— Та ви знущаєтеся?! Ми ж самі сюди зайшли!
— Марку, відійди, — покликав Тарас.
— Чого це я маю…
Шурх!
На столі сама собою розгорнулася п'ята папка.
Злата відступила від неї на крок.
Усередині лежало кілька чистих аркушів. На верхньому раптом з'явилася чорна літера. За нею друга, третя…
#295 в Містика/Жахи
#557 в Молодіжна проза
розслідування таємниць, пригоди драма містика, загадкові персонажі_пригоди
Відредаговано: 19.11.2026