Архів відсутніх

Глава 4

— Дивіться! — Ярина показала на портрет літнього чоловіка, що висів поруч.

Просто на їхніх очах обличчя на фотографії почало змінюватися. Спочатку зблідли очі, потім зникли обриси носа й губ. Ще кілька секунд — і на знімку залишився чоловік у піджаку, але замість обличчя виднілася рівна сіра пляма.

— Ви це бачили?! — Ярина відступила від стіни. — Він щойно зник із фотографії!

Тарас одразу підняв камеру й навів об'єктив на портрет.

Глянув на екран і завмер.

— Народ…

— Що там? — Марко нервово стиснув у кишені розкладний ніж. — Знову хтось п'ятий намалювався?

— Ні. Гляньте самі.

Тарас повернув до них екран камери.

На ньому літній чоловік із фотографії спокійно усміхався. Видно було очі, зморшки, сиві брови й навіть невеличку родимку біля підборіддя.

Злата перевела погляд на справжній знімок.

Там обличчя вже не було.

— Зачекай… — Вона знову подивилася на екран. — Твоя камера показує його обличчя?

— Сам не розумію, — відповів Тарас. — Я ж знімаю ту саму фотографію!

— А пам'ятаєте, як вона не показувала двері квартири? — озвалася Ярина.

— Пам'ятаю, — Тарас ще раз перевірив зображення. — Тільки тепер усе навпаки.

— Тобто камера бачить те, що ми вже не бачимо? — уточнив Марко.

— Схоже на те, — озвалася Злата. — Але чому?

Клац.

Друзі одночасно обернулися.

У кутку кімнати, на масивному дубовому столі, стояв старий магнітофон.

— Тільки не кажіть, що він зараз щось увімкне, — пробурмотів Марко.

Із динаміка долинуло шипіння.

Потім почувся знайомий голос:

«Це… моя мама…»

Марко зблід.

— Стоп. Це ж я!

Той самий переляканий голос, яким він говорив про матір біля дверей квартири №45.

— Але я цього не записував! — вигукнув хлопець.

Магнітофон коротко клацнув. Наступної миті з динаміка пролунав пронизливий крик Ярини.

Той самий, який друзі чули біля сільського колодязя.

— Вимкніть це! — Ярина затулила вуха долонями й присіла біля стіни. — Я не хочу це знову слухати!

Але запис уже змінився.

«Ваше замовлення готове».

Сухий жіночий голос касирки з нічного магазину.

За ним долинув гуркіт двигуна, а потім хрипке:

«Кінцева. На вихід».

— Водій… — тихо промовив Тарас.

І нарешті з динаміка почувся дитячий сміх.

Тихий, дзвінкий, до болю знайомий.

Саме такий вони чули з-під п'ятого ліжка в таборі «Сосновий берег».

— Звідки воно все це знає? — Злата підійшла до столу.

Поруч із магнітофоном стояла коробка із запасними бобінами. На кожній була пожовкла наклейка з датою.

— Тарасе, глянь на роки.

Хлопець нахилився ближче.

«1998».

«2003».

«2010».

— Стоп… — Марко теж підійшов до столу. — Це що, записи тих років?

— Судячи з підписів, так, — відповів Тарас.

— Але ж ми тоді навіть не знали про ці місця! — обурилася Ярина. — Та нас у дев'яносто восьмому ще на світі не було!

Злата знову подивилася на магнітофон.

Вони щойно почули власні голоси й звуки з місць, де побували лише кілька місяців тому. Але дати на бобінах вказували зовсім інші роки.

— Може, їх підписали пізніше? — припустила вона.

— Або ці записи тут уже були, — відповів Тарас. — І тоді я взагалі не розумію, як таке можливо.

Серед бобін він помітив звичайну аудіокасету. На її наклейці червоним маркером було написано:

«Попередження. Не відповідати».

— О, а це вже цікаво.

Тарас дістав із рюкзака невеликий касетний диктофон, який прихопив для роботи зі старими записами. Вставив касету, трохи перемотав плівку й натиснув кнопку відтворення.

Із динаміка долинуло шипіння.

Потім заговорив чоловік. Голос звучав утомлено, подекуди слова губилися через перешкоди.

«Вони не просто стирають людей. Вони забирають їхні місця. Я роками досліджував випадки появи невідомої п'ятої особи».

— Це може бути Левченко, — пошепки припустила Злата.

Тарас приклав палець до губ. Запис продовжувався:

«Ця аномалія… ця порожнеча використовує пам'ять людей. Відтворює їхні голоси, зовнішність, історії. Вона може говорити голосом вашої матері, друга, будь-кого, кого ви знаєте. І ви повірите, бо почуєте саме те, що хочете почути».

Марко мимоволі озирнувся на двері.

Чоловік на записі ненадовго замовк, а потім заговорив знову:

«Якщо ви чуєте голос близької людини там, де її не може бути, не відповідайте. Не йдіть за ним. Це лише відлуння того, кого вже немає на своєму місці».

— Бляха… — видихнув Марко. — І чому нам ніхто раніше цю інструкцію не видав?

Ніхто не відповів.

Із динаміка ще кілька секунд долинало лише шурхотіння плівки.

Злата вже подумала, що запис закінчився, коли раптом почувся інший голос.

Тихий, рівний, майже без жодної інтонації.

«Не все, що ви принесли звідти, можна побачити».

Злата насторожено подивилася на диктофон.

— П'ятий… — тихо промовила вона. — Пам'ятаєте, що він написав після квартири сорок п'ять? «Перевірте, хто з вас приніс його додому».

— А після колодязя попереджав, що хтось навчився говорити нашими голосами, — додав Тарас, поглядаючи на диктофон.

— Стоп, зачекайте! — Марко підняв руки. — Ви хочете сказати, що ця невидима хрінь могла причепитися до нас ще в тій квартирі? І весь цей час десь поруч тинялася, слухала наші розмови, копіювала голоси?!

— Ми цього не знаємо, — відповіла Злата.

— Та я розумію! Але тоді звідки ми знаємо, що наш загадковий П'ятий у чаті — не вона? Що, як він узагалі не допомагає, а спеціально заманює нас у всі ці пастки?!

— Марку, якби «Користувач» хотів нас убити або стерти, навіщо попереджав про автобус і п'яте ліжко? — заперечила Злата. — Без його повідомлень ми могли звідти не вибратися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше