Друзі підійшли ближче.
Більшість записів у журналі виглядали цілком звичайно: прізвище, дата відвідування, підпис. Але навпроти деяких імен, у графі виходу, замість підпису стояла червона позначка:
«ВІДСУТНІЙ».
— Дивіться сюди, — Ярина показала на одну зі сторінок. — Тут записано п'ять відвідувачів, а підписів про вихід тільки чотири. – почала водити пальцем уздовж рядків, але раптом зупинилася. — Зачекайте…
— Що таке? — озвалася Злата.
— Тут же було п'ятеро.
— Ну ти сама щойно сказала, — озвався Марко.
— Та ні, ви не зрозуміли! — Ярина нахилилася нижче. — Я буквально секунду тому бачила п'ять записів!
Вона почала рахувати вголос:
— Один… два… три… чотири…
Палець завмер на останньому рядку.
— Чотири? Бляха, куди подівся п'ятий?!
— Дай гляну, — Марко обережно посунув її вбік і схилився над журналом. — Може, ти просто не туди дивилася.
Він пробіг очима по сторінці.
— Один, два, три…
І замовк.
У нижній частині аркуша, просто під останнім записом, почали проступати чорні літери.
Спочатку з'явилася одна нерівна риска. За нею друга. Чорнило повільно розтікалося по пожовклому паперу, складаючись у слова. Ніхто не торкався журналу, але напис продовжував з'являтися просто на їхніх очах.
«Ярина — ВІДСУТНЯ».
— Якого фіга?.. — Марко різко відсахнувся від столу. — Ярино, ти це бачиш?!
Він обернувся туди, де щойно стояла дівчина.
— Ярино?
Злата стояла поруч, але Марко дивився просто крізь Ярину, наче перед ним нікого не було.
— Дуже смішно, Маріку, — Ярина нервово схрестила руки на грудях. — Я тут. Прямо перед тобою!
Але Марко продовжував озиратися.
— Тарасе, ти Ярину не бачив? Вона ж щойно тут стояла!
— Ярину? — Тарас відірвався від камери. — А вона хіба не до машини пішла?
Злата розгублено подивилася спочатку на одного, потім на другого.
— Ви серйозно зараз?
Вона чудово бачила Ярину. Бліде обличчя, джинсова куртка, перелякані очі. Та стояла буквально за крок від Марка, але хлопець уперто дивився повз неї.
— Та ви що, знущаєтеся?! — Ярина вже майже кричала. — Я ось тут!
Вона схопила Марка за плече й сильно стиснула пальці. Хлопець здригнувся, обернувся й машинально потер плече.
— Бр-р… Чого це тут так холодно стало?
Ярина миттю відпустила його.
— Марку?..
— Злато, давай уже забиратися звідси, — продовжив він, навіть не глянувши на неї. — Мені цей архів із самого початку не подобався.
Ярина повільно відступила. Опустила очі на власні руки й завмерла. Крізь пальці вже можна було розгледіти темні полиці стелажа позаду.
— Ні… — прошепотіла.
Злата побачила це теж.
Ярина підняла руки ближче до обличчя, кілька разів стиснула й розтиснула кулаки. Шкіра ставала дедалі прозорішою.
— Злато… — Дівчина подивилася на подругу. — Вони мене не бачать.
Голос затремтів.
— Чому вони мене не бачать?!
Тарас дістав телефон, щоб перевірити, чи є зв'язок. На екрані блокування стояла їхня спільна фотографія з останньої вилазки.
— Ей, зачекайте… — Він придивився до знімка. — А чого нас тут тільки троє?
Злата зазирнула йому через плече. На фотографії усміхалися Марко, Тарас і вона сама. А там, де мала стояти Ярина, тепер виднілася порожня цегляна стіна.
— Тарасе, а ти пам'ятаєш, хто нас фотографував? — швидко запитала Злата.
— Та ми ж селфі робили… — Він знову глянув на екран. — Чи ні? Бляха, щось я взагалі не пам'ятаю.
Телефон коротко завібрував.
Чат «Четверо придурків».
Злата майже вихопила смартфон із рук Тараса.
Повідомлення від «Користувача»:
«Не дозволяйте викреслити останнього, хто її пам'ятає».
Вона перечитала ці слова двічі.
Потім подивилася на Ярину.
Подруга все ще стояла біля столу, але крізь джинсову куртку вже просвічувалися стелажі. Навіть обличчя поступово втрачало чіткі обриси.
І хлопці більше не пам'ятали, що прийшли сюди вчотирьох.
Злата раптом зрозуміла, про що попереджав П'ятий. Якщо вона теж забуде Ярину, нагадати про неї буде вже нікому.
— ЯРИНА! — голосно вигукнула вона, дивлячись просто на подругу. — Тебе звати Ярина! Тобі вісімнадцять років!
— Злато, ти з ким розмовляєш? — Марко розгублено озирнувся.
— Помовчи, Марку! Хоч хвилину!
Вона наблизилася до Ярини.
— Минулого місяця ти затягнула мене на той дурнуватий фільм про зомбі! Ми ще попкорн розсипали на лисого мужика, пам'ятаєш? Він потім пів фільму на нас косився!
Ярина дивилася на неї, не наважуючись поворухнутися.
— А в дев'ятому класі ми разом прогуляли хімію й ховалися в жіночому туалеті, поки нас не знайшла завуч!
— Злато… — ледве чутно озвалася Ярина.
— Твій улюблений колір — жовтий! Ти завжди замовляєш американо без цукру! І постійно крадеш у мене зарядку, хоча в тебе своя є!
Злата говорила дедалі швидше, боячись бодай на секунду замовкнути.
З кожним новим спогадом Ярина ставала чіткішою. Крізь куртку вже не просвічувалися стелажі, а обличчя поступово набувало звичних рис.
— Ярино! — Злата вже не стримувала сліз. — Ти була з нами біля колодязя! У тій клятій квартирі! Ми разом витягали Марка з автобуса! Ти моя найкраща подруга, чуєш?!
Марко раптом кліпнув і здивовано подивився на Ярину.
— Стоп… Ярино? А ти чого тут на підлозі сидиш?
— Вона ще не сидить, придурку! — крізь сльози вигукнула Злата.
— Та я… — Марко розгублено потер чоло. — Я ж тебе щойно не бачив!
Тарас теж нарешті помітив дівчину.
— Бляха-муха… Що це зараз було?! — Він схопився за голову. — Наче шматок пам'яті вирізали, а потім назад вставили!
Ярина спробувала підійти ближче до Злати, але ноги підкосилися. Вона опустилася на коліна, намагаючись перевести подих.
Злата одразу присіла поруч і міцно обійняла подругу.
— Я тут, — схлипувала Ярина, вчепившись у куртку Злати. — Я тут… Я нікуди не зникла…
#295 в Містика/Жахи
#557 в Молодіжна проза
розслідування таємниць, пригоди драма містика, загадкові персонажі_пригоди
Відредаговано: 19.11.2026