Архів відсутніх

Глава 2

Злата мовчки розглядала фотографії, розкладені на столі. Що довше вона на них дивилася, то більше запитань виникало.

— Нам треба поговорити з Наталією, — нарешті сказала вона. — І бажано особисто. Мені здається, вона знає значно більше, ніж написала в листі.

Зустріч призначили на наступний ранок у тій самій кав'ярні, де Ярина напередодні машинально замовила п'ять стаканчиків кави.

Наталія Романенко виявилася стриманою жінкою в строгому сірому костюмі. Вона уважно вислухала запитання друзів, кілька разів нервово покрутила каблучку на пальці й нарешті зітхнула.

— Моя тітка працювала з архівами, але це була лише частина її роботи, — почала вона, трохи знизивши голос. — Багато років вона допомагала одному чоловікові. Андрію Левченку. Він був журналістом, займався власними розслідуваннями. Щоправда, дехто вважав його звичайним міським божевільним.

— Чим він таким займався, що заслужив подібну репутацію? — поцікавилася Ярина.

— Збирав матеріали про дивні зникнення людей. Але не про звичайні випадки, коли людина пішла з дому й не повернулася. – Наталія відпила ковток води. — Левченко помітив одну закономірність. У деяких старих кримінальних справах люди зникали за обставин, які ніхто не міг пояснити. А згодом починали зникати й відомості про них.

— У якому сенсі зникати? — перепитала Злата.

— Свідки раптом плутали імена. Найближчі родичі забували важливі подробиці життя зниклих. Хтось уже не міг згадати, коли востаннє бачив людину, з якою прожив багато років. А на групових фотографіях, де вона мала бути, з'являлися розмиті або порожні місця.

Наталія подивилася на друзів.

— Левченко вважав, що ці люди поступово зникають навіть зі спогадів тих, хто їх знав. І саме це він намагався довести.

Ярина помітно зблідла. Злата під столом міцно стиснула долоню подруги.

Обидві згадали журнал із дитячого табору. Стертий п'ятий рядок і напис, який Тарасові вдалося розібрати: «Не будити Лілю».

— Левченко назвав свою колекцію справ «Архівом відсутніх», — продовжила Наталія. — Він роками збирав документи, фотографії, свідчення родичів. А понад двадцять років тому сам безслідно зник. Тітка після цього зберігала частину його записів. До самої смерті.

— А де зараз цей архів? — запитав Тарас.

— У старій адміністративній будівлі на околиці міста. Раніше там працювала приватна організація, яка займалася збереженням історичних документів. Зараз вона вже не працює, а приміщення закрите.

Наталія дістала із сумки зв'язку ключів і магнітну картку.

— Тітка мала там окреме сховище. Після її смерті мені дозволили забрати документи та особисті речі. Ось перепустка й ключі, які мені передали для цього. Я можу провести вас усередину, але сама копирсатися в тих паперах не збираюся. Якщо знайдете щось про чоловіка з фотографії — отримаєте обіцяну винагороду.

Двічі пропонувати не довелося. Тож уже наступного дня всі четверо разом із Наталією вирушили до старої адміністративної будівлі на околиці міста

Будівля була стара і трохи занедбана. Уздовж стін тягнулися ряди сірих металевих стелажів, заставлених коробками й теками. Під стелею блимало кілька люмінесцентних ламп, але до дальніх кутків залу світло майже не діставало.

Наталія показала, де зберігалися документи тітки, й попередила, що чекатиме в машині.

— Ну нарешті, — Марко так голосно чхнув, що з найближчої полиці посипався пил. — Після колодязів, проклятих автобусів і дитячих таборів ми потрапили в місце, де найбільша загроза для життя — моя алергія на пил. Хоч якась стабільність.

— Не розслабляйся, — кинув Тарас, вмикаючи ліхтарик і підсвічуючи нижні полиці. — Шукаємо все, що підписано як «Справа №0» або має хоч якусь згадку про Левченка.

Вони розійшлися між стелажами.

Перші пів години пошуків нічого не дали. Лише брудні руки, коробки зі старими газетними вирізками, пожовклі бухгалтерські звіти та купа документів, які давно слід було здати на макулатуру.

Аж поки Злата, розбираючи завали в дальньому кутку за шафою, не натрапила на важкий контейнер без жодного маркування.

Вона витягнула його, відстебнула фіксатори й підняла кришку. Усередині акуратними стосами лежали картонні теки. Зверху — аркуш із надрукованим заголовком:

«Непідтверджені зникнення. Особливі випадки».

— Народ! Ану всі сюди! — гукнула Злата.

За хвилину друзі вже стояли навколо контейнера.

Злата відкрила першу теку й почала читати.

— Ви тільки послухайте… «Закриття продуктового гастроному №14. Звіт про нестачу касової стрічки та неідентифікованого клієнта».

— Стоп! — Марко нахилився ближче. — Якого ще клієнта?

— Зараз…

Злата взяла наступну теку.

— «Інцидент на автобусному маршруті. Пасажир без пункту призначення».

Тарас перестав усміхатися.

— Та ну нахрін…

Злата відкрила третю.

— «Дитячий табір "Сосновий берег". Зайве ліжко в кімнаті №12».

— Ви знущаєтеся?! — Марко відступив від контейнера. — Це ж наші справи! Магазин, автобус, табір… Усе, де ми були!

— І всі документи лежать разом, — додала Ярина, розглядаючи теки.

Тарас нахилився над контейнером.

— Тільки є одна проблема. Левченко зник понад двадцять років тому. А той автобус із пасажирами — десять років тому.

— Тоді хто, бляха, збирав ці матеріали після його зникнення? — запитав Марко.

Злата витягла з дна контейнера великий аркуш ватману, складений учетверо, й розгорнула його на найближчому вільному столі.

Це була схема. Десятки позначених місць, з'єднаних червоними лініями. Поруч із кожним зазначалися рік і кількість людей, які перебували там перед зникненням.

Злата провела пальцем уздовж однієї з ліній.

— Дивіться… Квартира сорок п'ять. Колодязь. Автобус. «Сосновий берег»…

Біля кожної назви стояла обведена кружечком цифра 5.

А в самому центрі схеми чорним маркером було написано:

«Чотирьох можна порахувати. П'ятого — ні».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше