Архів розбитих світанків

Частина V. Не тягни все місто в наше ліжко

О п’ятій дванадцять ранку Олександр прокинувся від чоловіка, який у дві тисячі одинадцятому році не міг знайти ключі від гаража.

— Людо, ти не бачила?

— Чого?

— Ключів.

— Яких?

— Від гаража.

— А де ти їх клав?

— Якби я знав, я б не питав.

— У куртці дивився?

— Дивився.

— У штанах?

— Дивився.

— У машині?

Пауза.

— Господи.

Далі почулися кроки.

Двері.

Холодний ранковий вітер у мікрофон.

Чоловік:

— Є.

Люда:

— Де?

— У машині.

— Ти геній.

Олександр лежав із заплющеними очима й думав про вбивство.

Не серйозно.

Принаймні перші десять секунд.

Потім голос чоловіка почав шукати рукавички.

Олександр розплющив очі.

На тумбочці біля Юлії світився телефон.

Навушники вона, очевидно, зняла уві сні або взагалі не вдягнула як слід, тому архів тепер тихо, але впевнено транслювався в спальню.

— Юлю.

Вона не відповіла.

— Юлю.

М’яке сонне:

— Мм?

— У нас у ліжку чоловік.

Вона різко відкрила очі.

— Що?

— П’ятдесят із чимось років. Шукає рукавички.

Юлія кілька секунд дивилася на нього.

Потім на телефон.

Звідти:

— Людо, а шапку ти не бачила?

Олександр:

— Тепер уже втрьох.

Юлія схопила телефон і вимкнула запис.

Тиша.

Вона подивилася на годинник.

— П’ята дванадцять.

— Я знаю.

— Чому ти не спиш?

Олександр повільно сів.

— Це дуже сміливе питання від людини, яка о п’ятій дванадцять транслює мені чужий гараж.

Юлія сіла теж.

Волосся розпатлане.

На ній була його футболка.

Права бретелька бюстгальтера трохи визирала з-під коміра, і Олександр ненавидів, що навіть у момент справедливого обурення мозок усе ще здатен фіксувати такі деталі.

Це підривало моральну позицію.

— Я хотіла послухати десять хвилин, — сказала вона.

— О котрій?

— Не знаю.

— Юлю.

— Десь о четвертій сорок.

— Тобто ти прокинулася о четвертій сорок, щоб слухати чужий ранок?

— Я хотіла перевірити ефект синхронізації за реальним часом.

Олександр дивився на неї.

— Скажи ще раз.

— Що?

— Повільно. Може, тоді ти сама почуєш, наскільки це нездорово.

— Це дослідницький метод.

— Це безсоння з фінансуванням нуль гривень.

Юлія склала руки на грудях.

— Я не будила тебе навмисно.

— Мене розбудив чоловік, який не може знайти власну шапку.

— Зате ти тепер знаєш, де його ключі.

— Це безцінно.

Вона закотила очі.

Олександр встав.

— Куди?

— На кухню.

— Навіщо?

— Спробую врятувати ранок, який уже помер.

— Драматизуєш.

Він обернувся.

— Я прокинувся від архівної Люди.

— Вона нічого не зробила.

— Саме. Люда невинна. Архів винен. Ти співучасниця.

Юлія ледь посміхнулася.

— Тобі зробити каву?

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо ти зараз ще й звариш свою каву, ранок стане військовим злочином.

— Моя кава нормальна.

— Ти сиплеш дві ложки.

— І?

— У турку на одну чашку.

— Я люблю насичений смак.

— Це не насичений смак. Це будівельний розчин.

Вона показала йому середній палець.

Олександр:

— О. Нарешті повернулася моя Юля. Я вже хвилювався, що архів підмінив.

На кухні було темно.

Олександр не вмикав верхнє світло.

Тільки маленьку лампу над столом.

Вона давала м’яке жовте коло.

За вікном Київ був ще синюватим.

Ранок не настав.

Тільки планував.

Юлія прийшла слідом.

Сіла на підвіконня.

Підігнула ноги.

Олександр поставив чайник.

— Ти серйозно злишся?

— Так.

— Наскільки?

— Поки що цивілізовано.

— Оціни за шкалою.

— Від одного до тітки Ліди?

— Так.

— Сім.

Юлія присвиснула.

— Серйозно.

— Дуже.

Вона мовчала кілька секунд.

— Добре.

Олександр подивився.

— Що?

— Добре.

— І все?

— А що ти хочеш?

— Не знаю. Звичну оборону. Аргумент про дослідницьку необхідність. Щось про унікальність матеріалу. Потім я скажу, що ти знову перетворюєш життя на роботу. Ти скажеш, що я контролюю. Ми сорок хвилин реконструюємо попередні сім книг.

Юлія:

— Звучить виснажливо.

— Саме.

— Тому я кажу: добре.

Пауза.

— Я облажалася.

Олександр дивився.

— Ти зараз…

— Так.

— Без судового рішення?

— Не псуй.

Він налив воду.

— Я не хочу, щоб архів був у спальні.

Юлія:

— Телефон?

— Не тільки телефон.

— Тоді що?

Він сперся руками об стільницю.

— Усе.

— Конкретніше.

— Касети.

— Фізично їх там немає.

— Юлю.

— Добре.

Вона зітхнула.

— Думки?

— Так.

— Це складніше контролювати.

— Я не прошу перестати думати.

— Тоді?

Олександр подивився прямо.

— Я хочу іноді прокидатися з тобою, а не з усім Покровськом у нашому ліжку.

Юлія замовкла.

На плиті почав шуміти чайник.

Він був надто гучний для тієї тиші, що настала.

Юлія повільно сказала:

— Місто хоча б не краде ковдру.

Олександр не засміявся.

Це було погано.

Вона відчула.

— Сашо.

— Що?

— Я пожартувала.

— Знаю.

— Невдало.

— Трохи.

Юлія зіскочила з підвіконня.

Підійшла.

Зупинилася на відстані.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше