Частина ІІ. Світанок, який брехав правдою

Найгірше в старих записах було не те, що люди на них помирали.

Люди на них майже ніколи не помирали.

Вони сміялися.

Просили передати сіль.

Запізнювалися на автобус.

Лаяли сусіда за велосипед.

Забували купити хліб.

Обіцяли передзвонити ввечері.

І саме це було найгірше.

Бо Юлія знала те, чого не знали вони.

Хтось із них через десять років виїде й більше не повернеться.

Хтось переживе всіх.

Хтось зникне.

Хтось стане фотографією.

Хтось перетвориться на ім’я в архіві.

А на касеті людина ще просто запитувала:

— Мам, де моя друга шкарпетка?

Саме тому, коли Максим сказав, що на другій касеті є дитина, яка пізніше зникла, Юлія вперше за кілька місяців роботи не запитала:

«Хто?»

Вона запитала:

— Ми точно повинні це знати?

Максим відсунув навушники.

— Що саме?

— Ім’я.

Олександр, який стояв біля вікна, повільно повернувся.

Він теж не очікував.

Навіть після всіх їхніх правил.

Після листів.

Ключів.

Імен.

Голосів.

Після семи книг професійної війни між Юліною цікавістю й чужим правом не бути перетвореним на матеріал.

Максим подивився на екран.

— Поки ні.

— Тоді не кажи.

— Добре.

Юлія сіла.

— Спершу касета.

Олександр:

— Уся?

— Настільки, наскільки можемо.

— Без пошуку біографій?

Вона кивнула.

— Без майбутнього.

Він ледь усміхнувся.

— Оце вже цікаво.

— Що?

— Ти добровільно відмовляєшся від контексту.

Юлія:

— Я відмовляюся від контексту, якого люди на касеті ще не мали.

Пауза.

Максим сказав:

— Це дуже незручно для бази даних.

— Переживеш.

— Я просто фіксую.

Олександр:

— У нього професійна деформація.

Максим:

— Каже чоловік, який по звуку впізнав дверну петлю.

— Це навичка.

Юлія:

— Діти.

Вони обоє подивилися на неї.

Юлія насолодилася моментом влади приблизно півтори секунди.

— Вмикай.

Друга касета починалася зі співу.

Невпевненого.

Дитячого.

Такого, де третина дітей співала правильні слова, третина — приблизно правильну мелодію, а решта, судячи з усього, просто дуже голосно брала участь у демократичному процесі.

— Боже, — сказав Олександр.

Юлія підняла палець.

— Не коментуй.

— Я нічого.

На записі хтось із дорослих плеснув у долоні.

— Ще раз! І не поспішайте!

Дитячий голос:

— А Влад поспішує!

Інший:

— Сам ти поспішуєш!

Жінка:

— Діти!

Третій голос:

— А як правильно?

— Що?

— «Поспішує» чи «поспішає»?

Пауза.

Жінка:

— Зараз не урок української.

Хлопчик:

— А який?

— Репетиція.

— А оцінки будуть?

— Якщо не замовкнеш — будуть.

Олександр прикрив рот долонею.

Юлія:

— Тихо.

— Я тихо.

Хор почав знову.

На другому каналі одночасно рухали столи.

На третьому чоловік намагався полагодити мікрофон.

— Раз.

Удар.

— Раз-два.

Шурхіт.

— Раз…

Гучний писк.

Кілька дітей заволали.

Чоловік:

— Працює.

Жіночий голос:

— Це ти називаєш «працює»?

— Звук був.

— Так само можна сказати про вибух.

— Але мікрофон живий.

Олександр:

— Хороший спеціаліст.

Максим:

— Чому?

— Правильні критерії успіху.

Запис переходив від класу до коридору, від коридору до двору.

Судячи з батькових позначок, це був ранок перед повторним відкриттям частини школи після ремонту.

Тієї самої, яку на першій касеті буря знову частково пошкодила.

Але дата була іншою.

Пізнішою.

Відновлене крило нарешті мали відкрити повністю.

О 5:42 прибиральниця сказала:

— Якщо сьогодні ще щось станеться, я звільняюсь.

Друга жінка:

— Куди?

— Не знаю.

— Ото ж.

— Тоді не звільняюсь.

— Мудро.

Юлія посміхнулася.

На іншому каналі чоловік тягнув стенд.

— Обережно.

— Я обережно.

Гуркіт.

— Ти його впустив.

— Я обережно впустив.

Із третього каналу долинув голос:

— Квіти принесли?

— Принесли.

— Куди поставили?

— Біля сцени.

— Хто замовив стільки?

— Директорка.

— Вони як на похорон.

— Не кажи так перед відкриттям школи.

— А що, квіти зміняться?

Максим зупинив.

— Дивіться.

Він показав часові лінії.

— Тут щонайменше тринадцять джерел.

Юлія:

— На першій було одинадцять.

— Так.

— Чому більше?

— Частина — переносні записи.

— Ніна?

— Можливо. Ще є радіоефір, диспетчерська й, схоже, салон автобуса.

Олександр:

— Автобус?

— Так.

Юлія:

— Зі школою?

— Не знаю.

— Добре.

Вона вказала на кнопку.

— Далі.

О шостій нуль дві голос Петра Савченка вперше з’явився на записі.

Юлія тоді ще не знала його імені.

Просто чоловічий голос.

Низький.

Трохи хрипкий.

Дуже спокійний.

Такий голос люди автоматично вважають надійним.

Що, як вони згодом дізнаються, є однією з найбільш небезпечних властивостей голосу.

— Третя машина вийшла?

Жінка:

— Так.

— Перша де?

— На Центральній.

— Друга?

— Біля лікарні.

— Добре.

Шурхіт паперу.