Частина І. Місто прокидається неодночасно

О п’ятій нуль три ранку в Покровську хтось намагався запалити газову плиту.

О п’ятій нуль три й дванадцять секунд інша людина, приблизно за кілометр звідти, вже сварилася з електрикою.

О п’ятій нуль чотири жінка в пекарні сказала:

— Якщо сьогодні знову не буде води, я печу хліб зі сліз. Технологія авторська.

А ще за кілька секунд чоловік біля автостанції голосно заявив, що автобус не заведеться, бо «в нього характер».

Інший чоловік відповів:

— У нього не характер. У нього акумулятор мертвий.

— Не принижуй машину.

— Я її не принижую. Я констатую смерть.

Саме на цій репліці Юлія натиснула паузу.

— Оце залишаємо.

Максим, який сидів перед трьома моніторами, навіть не повернув голови.

— Ми ще не вирішили, що взагалі залишаємо.

— Оце точно залишаємо.

— Чому?

— Тому що це квінтесенція Донбасу.

Олександр, який стояв біля кавоварки:

— Мертва техніка?

— Любов до мертвої техніки.

— Це вже ближче.

Максим зітхнув.

— Я зараз намагаюся реконструювати дев’ять синхронних звукових каналів після аналогового копіювання, магнітного осипання стрічки, двох поколінь оцифрування й невідомо чиєї спроби «почистити шум» у програмі приблизно 2007 року.

Юлія:

— І?

— А ви обговорюєте емоційний стан автобуса.

Олександр поставив перед ним чашку.

— Техніка теж хоче, щоб її почули.

Максим подивився на каву.

— Це мені?

— Так.

— Ти її робив?

— Так.

Максим дуже обережно відсунув чашку.

— Я краще помру від перевтоми.

— Невдячний.

Юлія взяла чашку.

— Давай сюди.

— Ти ж казала, що моя кава є доказом існування зла.

— Я журналістка. Ми працюємо з токсичними джерелами.

Вона зробила ковток.

Зморщилася.

Олександр задоволено посміхнувся.

— Жива?

— Фізично.

— Уже добре.

На столі перед ними лежала перша червона касета.

На ній батьковим почерком Олександра:

«ПІСЛЯ БУРІ».

Дата.

Час.

І дрібніше:

«Не робити з ранку катастрофу. Буря вже закінчилася».

Юлія прочитала цю фразу, здається, разів десять.

Її дратувало, наскільки добре чоловік, якого вона вже не могла запитати ні про що, вмів передбачати всі її професійні гріхи.

— Він мене не знав настільки добре, — сказала вона.

Олександр:

— Кого?

— Твій батько.

— Він тебе знав років десять.

— Але не як журналістку.

— Юлю, ти у шістнадцять років допитувала сусідку, чому вона сказала мамі, що бачила тебе зі мною біля парку.

— Це була перевірка джерела.

— Ти записувала відповіді в блокнот.

— Була необхідна фактологія.

— Потім поставила їй три уточнювальні запитання.

— Вона плуталася у свідченнях.

Максим тихо сказав:

— Я починаю краще розуміти походження архіву.

Юлія показала йому середній палець.

Олександр:

— Прекрасна редакційна культура.

— У нас закрите засідання.

Перша касета була найдовшою.

Сорок сім хвилин.

Не тому, що світанок тривав сорок сім хвилин.

Ніна Семенівна починала різні записи приблизно о п’ятій і завершувала ближче до сьомої. Але батько Олександра з невідомої причини відібрав лише певні фрагменти.

Не найгучніші.

Не найважливіші.

Не драматичні.

І це страшенно нервувало Юлію.

Вона розуміла трагедію.

Розуміла кульмінацію.

Розуміла логіку історії.

А тут батько Олександра міг поставити після повідомлення про пошкоджений дах дві хвилини звуків пекарні.

Без пояснень.

Без символізму.

Просто хтось лаяв тістоміс.

— Навіщо? — запитала Юлія.

Максим:

— Що?

— Це.

Вона показала на спектрограму.

— Чому після школи йде пекарня?

— Бо одночасно.

— Але сюжетно…

Олександр:

— Почалося.

— Що почалося?

— Ти хочеш сюжетно організувати ранок.

— Будь-який матеріал потребує структури.

— Можливо, саме тут не потребує.

— Сашо, якщо ми просто вивалимо сорок сім хвилин хаосу, це не архівний продукт.

— Може, він і не має бути продуктом.

Юлія повернулася.

— Ми ще навіть нічого не створили, а ти вже саботуєш.

— Я просто питаю.

— Зі своїм обличчям.

— Яке в мене обличчя?

— Морально праве.

Максим, не відриваючись від монітора:

— Це справді дратує.

Олександр:

— Дякую за підтримку.

— Я не підтримую. Я діагностую.

Юлія підвелася.

— Добре. Давайте ще раз.

Максим натиснув відтворення.

П’ятий канал.

Школа.

Вітер уже стих.

Чутно воду, що десь капала.

Чоловічі кроки по битому склу.

Жінка сказала:

— Тут дах пішов.

Другий голос:

— Не весь.

— Ну чудово. Частковий оптимізм.

Хтось почав відсовувати щось важке.

— Кабінет фізики цілий?

— Наче так.

— А комп’ютери?

— Не знаю.

— Перевір.

Пауза.

Далеко засміялася жінка.

Чоловік:

— Чого ти?

— Табличка.

— Яка?

— «Школа — наш другий дім».

— І?

— Перший би ще вцілів.

Ніхто не сміявся кілька секунд.

Потім засміялися всі.

Запис перемкнувся.

Пекарня.

Гуркіт.

Валентина Глушко, яку тоді ще ніхто з них не знав:

— Людо, дивись, вода пішла!

— Де?

— Зі стелі.

— Це не та вода, яку я просила.

Хтось засміявся.

Валентина: