Пролог. Дванадцять червоних касет

О п’ятій сорок сім ранку Покровськ звучав як чайник, що от-от закипить.

Принаймні так стверджувала перша касета.

О п’ятій сорок вісім він уже сварився через воду.

О п’ятій сорок дев’ять хтось заводив стару машину, яка, судячи зі звуку, не просто не хотіла їхати — вона морально заперечувала саму концепцію руху.

О п’ятій п’ятдесят жінка сміялася.

О п’ятій п’ятдесят одна дитина плакала.

О п’ятій п’ятдесят дві гавкав собака.

А о п’ятій п’ятдесят три Юлія прокинулася від того, що Олександр дуже тихо, дуже переконливо й абсолютно нецензурно прокляв ноутбук Максима.

— Ти розумієш, що нормальні люди в цей час сплять? — запитала вона, не розплющуючи очей.

— Я саме це й намагаюся пояснити комп’ютеру.

— Він не слухає?

— Він інтелігентний. Ігнорує мене мовчки.

Юлія повільно витягнула руку з-під ковдри, знайшла подушку Олександра й виявила, що та порожня.

Це було погано.

Коли чоловік о п’ятій п’ятдесят три ранку вже не в ліжку, існувало лише три реальні причини.

Перша — пожежа.

Друга — війна.

Третя — архів.

У їхньому житті третя траплялася значно частіше, ніж мала б у статистично здорової пари.

Юлія розплющила одне око.

Світло від ноутбука падало з кухні тонкою синюватою смугою. Квартира ще спала. Навіть фікус Степан не демонстрував звичного пасивно-агресивного фототропізму. За вікном Київ тільки починав сіріти, небо було кольору старого металу, а липа у дворі стояла чорним силуетом і мала вигляд дерева, яке ще не вирішило, чи варто взагалі брати участь у цьому дні.

Юлія сіла.

На стільці лежала сорочка Олександра.

На підлозі — його футболка.

На краю ліжка — джинси, які він учора клявся прибрати.

Вона подивилася на них.

Потім на порожню половину ліжка.

— Архів, — пробурмотіла вона.

З кухні долинуло:

— Я чув.

— Я й хотіла.

Вона накинула його сорочку.

Не тому, що це було романтично.

Просто її халат лежав у ванній, а підлога в коридорі мала ранкову температуру морального засудження.

Хоча, якщо бути чесною, сорочка пахла Олександром.

Трохи пральним порошком.

Трохи шкірою.

Трохи тією дивною сумішшю кави, металу й чоловічої впертості, яку Юлія вже давно перестала розкладати на складники.

Вона застебнула дві ґудзики.

Третю залишила.

З чисто наукових міркувань.

На кухні Олександр сидів перед ноутбуком у домашніх штанах і без футболки.

Це було несправедливо.

Людина не мала права одночасно виглядати так, ніби зараз сперечатиметься зі спектрограмою, і так, ніби могла переконливо зіпсувати іншій людині будь-які плани на продуктивний ранок.

— Ти спеціально? — запитала Юлія.

Він не відвів погляду від екрана.

— Що саме?

— Нічого.

— Знову дивишся на мене як на джерело проблем.

— Ти сидиш без сорочки біля дванадцяти касет, через які ми, ймовірно, знову зруйнуємо собі психіку.

— Я бачу, що професійна частина ситуації тебе хвилює найбільше.

Юлія підійшла ближче.

Олександр підняв руку й автоматично поклав долоню їй на стегно.

Так само автоматично, як люди ставлять чашку на стіл або перевіряють, чи замкнули двері.

Тільки цей рух був тепліший.

Живіший.

Належав теперішньому.

Юлія оперлася пальцями об його плече.

— Чому ти не спиш?

— Максим написав.

— Це не відповідь. Максим пише завжди.

— О четвертій двадцять три.

— Це вже діагноз.

— У нього технічний.

— А в нас?

Олександр нарешті подивився на неї.

— У нас хронічний.

На екрані був відкритий месенджер.

Повідомлення Максима складалося з фотографії кількох спектрограм, трьох абзаців технічного тексту й фрази:

«Не хочу псувати вам ранок, але червоні касети — це не те, що ми думали».

Юлія прочитала двічі.

— Він знає, як зацікавити журналіста.

— Він знає, як зіпсувати мені сон.

— Це теж талант.

Олександр прокрутив нижче.

Максим написав:

«Перша касета містить щонайменше дев’ять різних джерел. Можливо більше. Вони не записані послідовно. Вони синхронізовані».

Юлія нахилилася до екрана.

Олександр глянув на виріз сорочки.

Потім швидко назад на спектрограму.

Юлія помітила.

Звісно, помітила.

— Дуже професійна концентрація.

— Я дивився на дані.

— Вони нижче.

— Інтерфейс складний.

— Олександре.

— Юлю.

Він вимовив її ім’я так, що ранковий холод у квартирі раптом став менш переконливим.

Юлія сперлася стегном об край столу.

— Читай.

— Я й читаю.

— Повідомлення.

— Я саме його й мав на увазі.

Вона посміхнулася.

— Брехун.

— У нас архів. Усе можна перевірити.

— Не провокуй.

Він прокрутив далі.

«Схоже, хтось брав записи з різних точок міста й вирівнював їх за точним часом. Тобто на касеті не один ранок в одному місці. Там одночасний ранок у кількох місцях».

Юлія перестала усміхатися.

— Одночасний?

— Саме так.

— Це неможливо.

— Технічно?

— Ні. Емоційно. Технічно в нашому житті вже давно можливо все, крім нормальної відпустки.

Олександр відкрив прикріплений аудіофайл.

— Максим відновив шістдесят три секунди.

— Ми ж домовилися нічого не слухати без нього.

— Ми багато про що домовлялися.

— Наприклад?

— Що ти не працюватимеш після другої ночі.

— Це була рекомендація.

— Що я не залишатиму чашки біля ліжка.

— Це була умова співіснування.