Розділ 31. "Перший циліндр. Розв'язка"

Тарас узяв циліндр з лабораторії обережно, загорнувши його в найщільнішу тканину, яку тільки міг знайти, — усвідомлюючи, що несе в руках не просто артефакт, а, можливо, останній шанс покласти край столітньому циклу смертей, розпочатому одним відчайдушним юнаком понад сто років тому.

— Ти не підеш туди сам, — сказав Дробович твердо, коли Тарас рушив до виходу з лабораторії. — Хай там що написано в записці, я не дозволю вам іти без прикриття.

— Він сказав прийти самому, — заперечив Тарас. — Якщо він побачить озброєну охорону, може завдати шкоди Ярині раніше, ніж я встигну наблизитись.

— Тоді ми лишимось на відстані, невидимі, готові втрутитись лише в разі крайньої потреби, — запропонував Дробович. — Ви підете самі до зали, це правда. Але ми оточимо будівлю ззовні, готові діяти, щойно ситуація вимагатиме.

Тарас, розуміючи слушність цього компромісу, кивнув, і за кілька хвилин вони вже їхали містом, темними, майже порожніми вулицями пізнього вечора, до старого концертного залу філармонії, — будівлі, яку Тарас востаннє відвідував у дитинстві, на якомусь новорічному концерті, і яка тепер, вивільнена з тепла й яскравого світла тих далеких спогадів, здавалась моторошною, зловісною спорудою, оточеною темрявою й тишею пізньої ночі.

---

Головний вхід виявився замкненим, але бічні двері, як і слід було очікувати, стояли прочиненими, — Криничний, судячи з усього, підготував це місце заздалегідь, розраховуючи саме на такий сценарій зустрічі.

Тарас зайшов усередину сам, тримаючи циліндр міцно притисненим до грудей, серце його калатало так сильно, що він майже фізично відчував кожен удар у скронях. Коридори філармонії, освітлені лише слабким аварійним світлом, вели його до головної зали, — і коли він нарешті відчинив важкі двері, що вели на сцену, побачене видовище змусило його на мить завмерти на порозі.

Ярина сиділа на стільці посеред порожньої, темної сцени, руки її були зв'язані за спиною, але обличчя, попри очевидний страх, зберігало ту саму рішучість, яку Тарас звик бачити в ній за останні тижні. Криничний стояв поруч, у своєму звичному темному одязі, обличчя його виглядало ще старішим, ще виснаженішим, ніж під час їхньої останньої зустрічі в тунелях, — процес старіння, розпочатий невдалою спробою самостійної передачі, тривав, невблаганно, з кожною годиною забираючи в нього дедалі більше сил і молодості.

— Ви прийшли, — сказав Криничний, коли Тарас вийшов на сцену, наближаючись повільно, обережно. — Сам, як я і просив. Приємно бачити, що хоч у чомусь ви навчились довіряти моїм словам.

— Відпустіть її, — сказав Тарас твердо, зупиняючись за кілька кроків від них. — Я тут. Робіть, що хочете зі мною, тільки відпустіть її.

— Тарасе, ні! — крикнула Ярина, смикаючись у своїх путах. — Не смій пропонувати себе замість мене, я цього не дозволю!

— Яка зворушлива відданість, — сказав Криничний, і в голосі його прозвучала гіркота, змішана з якимось дивним, майже сумним захопленням. — Шкода, що я не мав нагоди зустріти таку відданість у своєму власному довгому, самотньому житті.

— Що ви несете під тканиною, пане Гайовий? — спитав він раптом, погляд його зупинився на згортку в руках Тараса. — Судячи з форми, це не просто випадковий предмет, який ви прихопили з собою для власного спокою.

Тарас, розуміючи, що приховувати правду більше немає сенсу, розгорнув тканину повільно, показуючи циліндр — старий, потемнілий від часу, з написом, який Криничний, судячи з раптової зміни його обличчя, впізнав миттєво, попри тьмяне освітлення зали.

— Це неможливо, — прошепотів він, роблячи мимовільний крок назад. — Ви знайшли лабораторію. Знайшли мій перший запис.

— Так, — сказав Тарас, тримаючи циліндр перед собою обома руками. — І я знаю, що написано у вашій власній записці, залишеній там понад сто років тому. Ви самі писали, що якщо хтось коли-небудь знайде цей запис, не варто знову відкладати вашу смерть на когось іншого. Варто дозволити їй нарешті статися так, як мала статися ще тоді.

Обличчя Криничного пройшло через цілу гаму емоцій — подив, страх, і, зрештою, щось схоже на глибоке, майже фізичне виснаження, ніби вага понад століття прожитого життя раптом навалилась на нього всім своїм тягарем одночасно.

— Ви не розумієте, чого просите, — сказав він тихо. — Я боюсь смерті так само, як боявся б будь-хто на моєму місці, попри всі роки, попри всю мудрість, накопичену за століття існування. Страх перед забуттям не зникає просто тому, що ти прожив довше за звичайну людину, — навпаки, він тільки посилюється з кожним додатковим роком, кожним додатковим спогадом, який усвідомлюєш, що можеш втратити назавжди.

— Я розумію страх, — сказав Тарас, згадуючи власну боротьбу з паралізуючою тривогою протягом усього свого дорослого життя. — Я жив зі страхом бути відповідальним, страхом діяти, боячись повторити помилку восьмирічної дитини, яка застигла на кухні, дивлячись на нерухоме тіло матері. Але я навчився, врешті-решт, що страх, хай яким сильним він є, не мусить визначати кожне рішення, яке ми приймаємо. Іноді треба діяти, попри страх, заради чогось важливішого за власний комфорт чи навіть власне виживання.

Криничний довго дивився на нього, і Тарас бачив, як усередині цієї надзвичайно старої, надзвичайно втомленої людини точиться боротьба, значення якої годі було собі уявити, — боротьба між столітнім інстинктом самозбереження й тим самим юнаком, що колись, охоплений щирим горем через втрату сестри, шукав не безсмертя, а лише способу зберегти пам'ять про неї.

— Якщо я дозволю цьому статись, — сказав він нарешті, голос його тремтів, — усі ті, чиї смерті я відкладав понад століття через передачі, — вони теж помруть остаточно? Зараз, одночасно, без жодного попередження?

— Ми не знаємо цього напевно, — чесно відповів Тарас. — Але, судячи з логіки схеми, яку ви самі накреслили сто років тому, зворотний резонанс має відновити початковий баланс — той, що існував до вашого першого втручання. Можливо, це означає, що люди, чиї життя ви штучно продовжили за рахунок чужих смертей, зрештою зустрінуть свою природну кончину, коли б вона мала статися, — не миттєво, не насильно, а так, як мало бути споконвіку, до того, як ви порушили природний порядок речей.