Розділ 29. "Перший запис"

Вони вибрались із тунельної мережі мовчки, приголомшені втратою, якої жоден з них не міг ще повністю усвідомити. Дробович, зустрівши їх біля виходу з основного сховища, одразу зрозумів за виразом їхніх облич, що сталось, — не питаючи подробиць, він тільки коротко кивнув, наказуючи своїм людям організувати пошуково-рятувальну операцію в зруйнованому тунелі, хоча всі присутні розуміли: шанси знайти капітана живим після такого масштабного обвалу практично дорівнювали нулю.

— Мені шкода, — сказав Дробович тихо, коли вони піднялись назовні, на вулицю, де вже почало сіріти небо, провіщаючи наближення світанку після найдовшої ночі в житті Тараса. — Капітан Багрій виявився хоробрішою людиною, ніж я міг очікувати від офіційного представника закону, втягнутого в справу такого масштабу.

Ярина мовчала, притискаючи руки до грудей, обличчя її було блідим, змученим, — Тарас бачив, як вона намагається стримати нову хвилю сліз, і сам відчував той самий тягар горя, змішаний із виснаженням, яке, здавалось, проникло в кожну клітину його тіла.

— Нам треба продовжувати, — сказав він нарешті, голос його прозвучав хрипко, ледь чутно. — Багрій віддав своє життя, щоб передати нам цю адресу. Якщо ми зупинимось зараз, дозволимо собі впасти в розпач, його жертва виявиться марною.

— Ти маєш рацію, — сказала Ярина, витираючи обличчя тильною стороною долоні рішучим, майже сердитим жестом, ніби гнівалась на власну слабкість перед необхідністю діяти далі. — Але спершу нам треба хоч трохи відновити сили. Ми обидва виснажені, поранені, не спали цілу ніч. Якщо ми підемо шукати перший циліндр у такому стані, ризикуємо зробити фатальну помилку від самої втоми.

Дробович запропонував їм кілька годин перепочинку у своєму сховку — гарячий чай, перев'язку ран, можливість хоча б трохи поспати, перш ніж продовжувати найважливішу частину їхнього розслідування. Тарас, попри внутрішній спротив будь-якій затримці, змушений був визнати правоту Ярини: тіло вимагало відпочинку так само наполегливо, як розум вимагав продовження пошуку.

Він проспав, як виявилось, майже чотири години — глибоким, важким сном, без сновидінь, від якого прокинувся з тим самим тупим болем у скроні й новою, дивною ясністю думок, яка часто приходить після емоційного потрясіння, коли розум, вичерпавши всі можливі реакції паніки й горя, нарешті переходить у режим холодної, зосередженої дії.

---

Стара будівля фотоательє на Соборній вулиці виявилась саме там, де вказав Багрій, — двоповерхова споруда початку минулого століття, фасад якої за десятиліття кілька разів перебудовувався під різні комерційні потреби, останнім часом, судячи з вивіски, тут розташовувалась крамниця антикваріату, зачинена, за словами сусідів, уже кілька місяців тому "через реконструкцію", хоча жодних видимих ознак ремонту помітно не було.

— Дивно, — сказала Ярина, розглядаючи запилюжені вітрини, крізь які виднілись обриси старих меблів і рам для картин. — Крамниця зачинена, але хтось явно продовжує підтримувати будівлю в робочому стані, судячи з нового замка на дверях.

Тарас підійшов до бічного входу, який, за описом Багрія, мав вести до колишньої темної кімнати для проявлення фотоплівки, — старі, пофарбовані в темно-зелений колір двері, з невеликою вивіскою над ними, майже стертою часом: "Приватна лабораторія. Стороннім вхід заборонено".

Замок виявився старим, механічним, і Дробович, який наполіг на тому, щоб супроводжувати їх особисто разом із двома своїми людьми, відкрив його за лічені секунди за допомогою набору відмичок, які носив із собою постійно, — навичка, яку, за його словами, він засвоїв ще замолоду, працюючи разом із Хмарою над численними "делікатними" операціями протягом останніх двадцяти років.

Усередині виявилась саме темна кімната — невелике приміщення без вікон, з рештками старого фотографічного обладнання, кюветами для проявлення, поличками з реактивами, давно висохлими й непридатними для використання. Повітря тут пахло хімікатами й пилом, застояне, важке, ніби приміщення не провітрювалось десятиліттями.

— Де тут вхід до підвалу? — спитала Ярина, оглядаючи стіни в пошуках прихованих дверей чи люка.

Тарас, придивившись уважніше до підлоги, помітив легку нерівність у покритті — стару дерев'яну панель, трохи вищу за решту підлоги, з ледь помітними подряпинами навколо, що свідчили про регулярне використання, попри загальний занедбаний вигляд приміщення.

— Тут, — сказав він, натискаючи на панель ногою.

Механізм, прихований під підлогою, спрацював з тихим, іржавим скрипом, — панель відсунулась убік, відкриваючи вузькі кам'яні сходи, що вели вниз, у темряву, освітлену тільки слабким мерехтінням, яке, судячи з усього, походило від якогось джерела глибоко всередині підземного приміщення.

— Це воно, — прошепотів Тарас, відчуваючи, як серце калатає від суміші страху й передчуття. — Місце, де все почалось понад сто років тому.

Вони спускались обережно, освітлюючи шлях ліхтариками, — сходи виявились коротшими за ті, що вели до основного сховища, лише близько п'ятнадцяти сходинок, які виводили до невеликого, порівняно з величезним архівом-сховищем, приміщення, оздобленого зовсім інакше, ніж усе, що вони бачили досі.

Це виглядало не як сховище, а як лабораторія — стара, з початку минулого століття, з дерев'яними столами, вкритими шаром пилу, зі скляними колбами й приладами, призначення яких Тарас міг тільки здогадуватись, зі стінами, обвішаними пожовклими схемами й кресленнями, що, судячи з почерку, належали руці молодого Ясенюка, коли той тільки розпочинав свої одержимі експерименти понад століття тому.

У центрі приміщення, на невеликому п'єдесталі, схожому на вівтар у якомусь дивному, науково-релігійному храмі, лежав один-єдиний восковий циліндр, оточений залишками давно згаслих свічок, — старіший на вигляд за будь-який інший артефакт, який вони бачили за весь час цього розслідування, з поверхнею, покритою тонкою патиною часу, що надавала воску майже золотистого відтінку в тьмяному світлі ліхтариків.