Розділ 27. "Частота"

Тарас не знав, скільки часу минуло, доки він то занурювався в неспокійне забуття, то виринав із нього знову, притулившись спиною до холодної кам'яної стіни, притискаючи долоню до скроні, де кров уже почала запікатись, стягуючи шкіру неприємним, пульсуючим болем. Часу без вікон, без годинника, без жодного зовнішнього орієнтира, здавалось, не існувало взагалі — тільки нескінченна, в'язка тривога, що заповнювала кожну секунду очікування.

Він втратив лік спробам достукатись до когось за дверима, коли нарешті почув звук — важкі кроки, наближення, брязкіт ключа в замку. Двері відчинились, і на порозі з'явився Дробович, обличчя його виражало суміш утоми й полегшення.

— Пане Гайовий, — сказав він, заходячи всередину, тримаючи в руках невелику аптечку. — Слава богу, ви притомні. Ми боялись, що удар виявився серйознішим, ніж здавалось спочатку.

— Де Ярина? — Тарас спробував підвестись надто швидко, і приміщення знову хитнулось перед очима, змушуючи його опертись на стіну.

— У безпеці, — Дробович обережно допоміг йому сісти рівніше, дістаючи з аптечки бинт і антисептик. — Вона наполягла, щоб її відвели до безпечного місця нашої мережі, поки ми з'ясовували, наскільки серйозна ваша травма. Вона хотіла лишитись із вами, повірте, довелось буквально переконувати її, що для всіх безпечніше розділитись тимчасово, доки ситуація не стабілізується.

— Чому мене замкнули? Чому ніхто не приходив раніше?

— Це приміщення — одне з кількох безпечних сховків, які пан Хмара облаштував за роки своєї діяльності, — пояснив Дробович, промиваючи рану на скроні Тараса обережними, вивіреними рухами людини, знайомої з наданням першої допомоги. — Воно розташоване глибше під землею, ніж основне сховище, і сигнал мобільного зв'язку сюди не проникає взагалі. Ми замкнули двері не для того, щоб утримувати вас проти волі, а для того, щоб забезпечити, що ніхто сторонній не зможе дістатись до вас, поки ви непритомні й уразливі, — включно з паном Криничним, якщо він вирішив би повернутись за вами.

— Він утік?

— Так, — Дробович закінчив перев'язку, відкидаючись назад, обличчя його спохмурніло. — Ми не змогли його наздогнати в тому хаосі. Він зник у мережі старих тунелів, що з'єднують сховище з іншими частинами міста, — судячи з усього, тунелів, прокладених ще на початку минулого століття, про існування яких навіть капітан Багрій не підозрював до сьогоднішнього вечора.

— А Багрій? Він у порядку?

— Забитий, у синцях від падіння, але загалом неушкоджений, — сказав Дробович. — Зараз він разом з іншими нашими людьми намагається зрозуміти, куди могли вести ці тунелі, використовуючи старі карти, які пан Хмара збирав роками для саме такого випадку.

Тарас відчув, як полегшення від того, що всі, здається, лишились живі, змішується з новою хвилею тривоги — почуттям, що ситуація, попри тимчасове полегшення, стає дедалі складнішою, дедалі небезпечнішою з кожною новою деталлю, яку він дізнавався.

— Мені треба побачити Ярину, — сказав він твердо. — Негайно.

— Я відведу вас до неї, щойно лікар підтвердить, що ваш стан дозволяє пересуватись, — Дробович підвівся, простягаючи руку, щоб допомогти Тарасу встати. — Але спершу, пане Гайовий, я мушу розповісти вам дещо важливе, що ми з'ясували, поки ви були непритомні, — щось, що змінює наше розуміння того, наскільки терміново нам треба діяти далі.

---

Лікар, немолодий чоловік із втомленими очима, що представився просто як "Омелян Хмара звав мене Юхимом", оглянув Тараса ретельно в тому самому приміщенні, підтвердивши струс мозку легкого ступеня й накладаючи свіжу пов'язку на розсічену скроню.

— Вам треба спокій, — сказав лікар суворо, — але, судячи з виразу вашого обличчя, ви все одно не збираєтесь відпочивати, хай що я скажу.

— Не можу дозволити собі спокій зараз, — відповів Тарас, і лікар тільки зітхнув, збираючи інструменти назад до валізки.

Дробович, дочекавшись, доки лікар вийде, сів навпроти Тараса на перевернутий дерев'яний ящик, який слугував за стілець у цьому тимчасовому притулку.

— Ми знайшли ще одні записи в тайнику пана Хмари, — сказав він, дістаючи невеликий стос паперів, загорнутих у водонепроникну плівку. — Детальніший опис механіки процесу передачі, ніж усе, що ми знали раніше. Пан Хмара роками намагався зрозуміти повну картину, вивчаючи не тільки щоденник Ясенюка, а й власні спостереження за десятиліттями протистояння.

— Розкажіть мені все, — сказав Тарас, випрямляючись, попри біль, що досі пульсував у скроні.

— Механізм потребує трьох елементів, як вам уже пояснив сам пан Криничний, — почав Дробович, гортаючи записи. — Живий голос, особистий предмет, і момент щирого наміру. Але є деталь, яку пан Криничний, судячи з усього, приховав від вас навмисно: голос має належати людині, чиї частотні характеристики достатньо близькі до частоти самого Криничного, — своєрідний акустичний резонанс, без якого передача просто не спрацює технічно, хай яка щира буде згода учасника.

— І Ярина відповідає цим характеристикам? — спитав Тарас, відчуваючи, як тривога знову стискає його груди.

— Так, судячи з родинної лінії, яку пан Криничний ретельно відстежував понад століття, — підтвердив Дробович. — Але є ще дещо, пане Гайовий, і саме про це я мушу вас попередити негайно. Пан Хмара у своїх останніх записах, зроблених буквально за кілька днів до пожежі, висловлював підозру, що коло потенційних "резонансних" носіїв не обмежується виключно родиною Соколенко.

Тарас відчув, як щось усередині нього похололо.

— Що ви маєте на увазі?

— Формула, яку записав ваш дід у своєму спілкуванні з Ясенюком, згадувала можливість резонансу через "спорідненість досвіду", а не тільки через пряму родинну лінію, — Дробович подивився на нього прямо, з виразом людини, змушеної повідомити неприємну правду. — Людина, яка особисто пережила смерть близької людини від рук цього самого механізму, чиї емоційні переживання настільки глибоко переплетені з природою феномену, як ваші, пане Гайовий, — теоретично також може виявитись придатним носієм для передачі.