Розділ 26. "Розколоте сховище"

Тарас кинувся вперед інстинктивно, перехоплюючи руку незнайомця за мить до того, як та встигла торкнутись плеча Ярини, — рух, зроблений з тією самою відчайдушною рішучістю, з якою він щойно відірвав її від Криничного.

— Не смійте її чіпати, — сказав він, стискаючи зап'ястя чоловіка міцніше, ніж, здавалось, дозволяла його фізична підготовка.

Незнайомець подивився на нього з виразом, у якому не було ані злості, ані здивування, — тільки холодна, професійна оцінка ситуації, ніби він щосекунди прораховував найефективніший спосіб нейтралізувати опір, не вдаючись до зайвого насильства.

— Пане Гайовий, — сказав він спокійно, — ми не маємо наміру завдавати шкоди панні Соколенко. Навпаки, наше завдання — забрати її звідси якнайшвидше, перш ніж пан Криничний завершить те, що щойно намагався зробити.

— Хто ви такі? — вимогливо повторив Багрій, тримаючи зброю напоготові, хоча тепер, судячи з його обличчя, вже менш упевнено, ніж кілька хвилин тому.

— Мене звати Северин Дробович, — сказав незнайомець, повільно відступаючи на крок, показуючи порожні долоні жестом, схожим на той, яким Криничний нещодавно демонстрував мирні наміри. — Ми діємо за прямим дорученням Омеляна Гавриловича Хмари, отриманим ще до його смерті. Він передбачав саме таку ситуацію й підготував нас на випадок, якщо переговори з паном Криничним зайдуть у глухий кут, а панна Соколенко опиниться під прямим тиском щодо "передачі".

— Звідки нам знати, що це правда? — спитала Ярина, все ще притискаючись до Тараса, попри те, що напруга в її позі трохи змінилась, поступаючись місцем обережній цікавості.

Дробович дістав із внутрішньої кишені куртки складений аркуш паперу, простягаючи його обережно, не роблячи різких рухів, — Тарас узяв документ, розгортаючи тремтячою рукою, і впізнав почерк, який бачив уже безліч разів за останні тижні на сторінках щоденника й листів.

*"Якщо ви читаєте це, значить, мене більше немає, а Ярина Соколенко опинилась перед вибором, якого я найбільше боявся все своє життя. Северине, виконай останнє прохання старого друга: захисти дівчину від примусової передачі, хай там якими переконливими здаватимуться аргументи Ясенюка. Дай їй час, простір для роздумів, захисти від тиску — але ніколи не силуй до жодного рішення силою з нашого боку так само, як я не дозволив би цього з боку самого Ясенюка."*

Підпис — та сама характерна закарлючка Хмари, яку Тарас уже впізнавав автоматично.

— Він передбачив це, — прошепотів Тарас, дивлячись на лист із сумішшю подиву й полегшення. — Він підготував захист заздалегідь, навіть знаючи, що сам може не дожити до цього моменту.

Криничний, спостерігаючи цю сцену з наростаючим відчаєм, зробив крок уперед, голос його тепер звучав напруженіше, ніж будь-коли раніше за весь вечір.

— Це нічого не змінює по суті, — сказав він. — Хай скільки людей Хмара встиг залучити до свого протистояння, механізм, що наближається до критичної точки, не зникне через чиєсь втручання. Час спливає, і затримка тільки збільшує ризик неконтрольованих наслідків для всіх присутніх тут людей.

— Тоді, можливо, вам варто дати нам той час, про який просив пан Хмара, — твердо сказав Дробович, повертаючись до Криничного з виразом людини, готової до конфронтації, попри очевидну фізичну перевагу супротивника. — Панна Соколенко заслуговує на можливість обдумати рішення без тиску годинникового відліку смерті, яким ви оперуєте.

Криничний стиснув кулаки, і Тарас, спостерігаючи за цим жестом, уперше побачив у людині, яку досі сприймав переважно як загадкову, майже надприродну загрозу, щось значно людськіше — розпач, зневіру, страх людини, чий ретельно підготовлений план щойно почав розсипатись на очах.

— Ви не розумієте, з чим граєтесь, — сказав він, і голос його раптом набув гострішого, майже загрозливого відтінку. — Якщо передача не відбудеться найближчим часом, механізм може вийти з-під контролю значно серйозніше, ніж будь-коли раніше за всю історію його існування. Я намагаюсь запобігти катастрофі, а ви своїм втручанням наближаєте її.

— Або ви просто намагаєтесь маніпулювати нами страхом, щоб пришвидшити рішення, яке інакше ніколи не отримали б добровільно, — сказав Тарас, відчуваючи, як його власна впевненість зростає з кожним словом підтримки, отриманим від несподіваних союзників.

Обличчя Криничного змінилось раптово — маска терплячої урочистості, яку він носив протягом усієї цієї довгої, виснажливої розмови, тріснула остаточно, оголюючи щось значно темніше, значно відчайдушніше, ніж будь-хто з присутніх міг очікувати.

— У мене немає часу на подальші дебати, — сказав він, і в наступну мить рушив уперед з тією самою неприродною швидкістю, яку продемонстрував раніше, коли намагався схопити Ярину.

Цього разу він не намагався торкнутись її напряму — натомість, оминаючи Тараса й Дробовича коротким, стрімким рухом, він схопив зі столу поруч медальйон, який раніше пропонував Ярині добровільно, і, перш ніж хтось встиг зупинити його, притиснув предмет до власних грудей, заплющивши очі, вимовляючи щось тихе, ритмічне, — ті самі три склади, повторювані тричі поспіль, які Тарас упізнав миттєво з акустичного візерунка, розшифрованого зондом Криничного кілька тижнів тому.

— Він намагається завершити процес самостійно! — крикнула Ярина, відступаючи назад у переляку. — Без згоди, без спадкоємця, тільки силою власної волі!

Багрій, оцінивши раптову зміну ситуації, підняв зброю знову, цілячись у Криничного, — але один із супутників Дробовича, високий, кремезний чоловік, який досі мовчав, раптом рвучко рушив уперед, штовхаючи капітана вбік у спробі втрутитись, чи то захищаючи Криничного від пострілу, чи то намагаючись зупинити його іншим шляхом, — Тарас так і не встиг зрозуміти справжню мету цього руху, бо в наступну мить усе приміщення сховища сповнилось хаосом.

Багрій, вибитий з рівноваги штовханиною, впав, вдарившись плечем об кут найближчого стелажа, зброя вилетіла з його рук і, ковзнувши кам'яною підлогою, зникла десь у темряві між рядами полиць. Дробович кинувся до свого товариша, намагаючись відтягнути його від капітана, викрикуючи щось незрозуміле, а Криничний, посеред цього хаосу, продовжував свій ритуальний наспів, голос його ставав дедалі гучнішим, дедалі напруженішим, — і раптом стелажі навколо нього почали дивно, моторошно вібрувати, ніби відповідаючи на резонанс його голосу, циліндри на полицях тихо дзеленчали одне об одного, створюючи звук, схожий на далекий, зловісний передзвін.