Розділ 25. "Зрив"

— Механізм працює через три складові, — почав Криничний, і голос його, попри спокійний тон, набув якоїсь урочистої, майже ритуальної інтонації, ніби він вимовляв слова, які повторював подумки незліченну кількість разів за десятиліття свого існування. — Перше — живий голос, той, хто добровільно погоджується прийняти тягар, промовлений точно на частоті, яку неможливо відтворити штучно, тільки природним людським диханням у момент повної, свідомої концентрації. Друге — особистий предмет людини, чия смерть має бути відкладена, просякнутий, як писав я замолоду у своєму щоденнику, самою її присутністю. І третє, найважче для розуміння навіть для мене самого попри століття вивчення, — момент абсолютної щирості наміру, миті, коли той, хто передає тягар, і той, хто його приймає, обидва усвідомлюють повністю, без жодних ілюзій, що саме відбувається.

Ярина стояла за крок від нього, руки стиснуті в кулаки, обличчя бліде, але рішуче.

— І що станеться зі мною після того, як я погоджусь?

— Ти отримаєш те, що отримав я багато десятиліть тому, — сказав Криничний тихо. — Продовження. Не безсмертя в тому романтичному сенсі, який, можливо, уявляєш собі, а радше... відстрочку. Регулярну потребу повторювати цей самий процес знову й знову, з новими спадкоємцями, коли настане час. Тягар, який я ніс сам, перейде до тебе, а моя власна відкладена смерть, записана на найпершому циліндрі мого архіву, нарешті наздожене мене остаточно.

— Ви помрете? — спитала Ярина, і в голосі її прозвучало щось, схоже на несподіване, майже нехотіве співчуття.

— Так, — Криничний кивнув повільно. — Нарешті, після понад ста років відстрочки. Я стану старим, Яриночко, — справді старим, таким, яким мав би бути, якби природний плин часу не був порушений моєю власною одержимою помилкою замолоду. Це не жертва з мого боку, я не прошу співчуття, — це просто закономірний наслідок передачі, яку я пропоную тобі здійснити.

Тарас, спостерігаючи цю сцену з наростаючим жахом, відчув, як щось усередині нього ламається остаточно, — не тому, що не вірив словам Криничного, а тому, що бачив, як Ярина, крок за кроком, наближається до рішення, яке він не міг дозволити їй прийняти.

— Ярино, — сказав він, роблячи крок уперед, — навіть якщо все, що він каже, правда, ти не можеш просто взяти на себе тягар століть чужих смертей, тільки тому що почуваєшся винною за те, що сталось із твоєю родиною. Це не твоя провина. Ти не мусиш платити за гріхи, які він скоїв замолоду.

— А якщо це єдиний спосіб зупинити подальші смерті? — Ярина обернулась до нього, і в очах її Тарас побачив сльози, які вона стримувала протягом усієї цієї важкої розмови. — Тарасе, я бачила, що сталось із Валентиною, з Тимком, з твоєю мамою. Я не можу просто піти звідси, знаючи, що могла б це зупинити, і не спробувавши.

— Це не твій обов'язок рятувати весь світ ціною власного життя, — Тарас підійшов ще ближче, беручи її за плечі, змушуючи подивитись йому прямо в очі. — Ти не Агрипина Соколенко сторіччя тому, приречена вибирати між смертю й покорою. У нас є Багрій. У нас є докази. У нас є розуміння механізму. Ми знайдемо інший спосіб, я обіцяю тобі.

— А якщо іншого способу не існує? — прошепотіла вона, і Тарас побачив, як рішучість у її погляді починає перемагати страх, перетворюючись на щось, схоже на фаталістичну готовність.

Криничний, спостерігаючи цю суперечку з дивною сумішшю терпіння й невблаганності, дістав із внутрішньої кишені свого піджака невеликий предмет — старовинний медальйон на тонкому ланцюжку, потемнілий від часу, схожий, як миттєво впізнав Тарас, на той, що згадувався в щоденнику Ясенюка як предмет, використаний під час першого запису смерті Килини.

— Це належало моїй сестрі, — сказав він тихо, простягаючи медальйон на розкритій долоні. — Я зберігав його понад століття, чекаючи миті, коли врешті-решт знайду людину, гідну прийняти те, що я маю запропонувати. Яриночко, якщо ти справді готова, я можу почати процес прямо зараз, у цьому самому приміщенні, серед свідчень усього, що привело нас до цього моменту.

— Ні, — Тарас відступив, тягнучи Ярину за собою, попри її слабкий спротив. — Не тут. Не так поспішно, без часу подумати, без можливості проконсультуватись, зрозуміти всі наслідки. Це не рішення, яке приймають за лічені хвилини під тиском.

— Часу лишається обмаль, пане Гайовий, — сказав Криничний, і вперше за весь цей діалог у його голосі з'явилась нотка справжньої тривоги. — Моя власна відстрочена смерть наближається знову, я відчуваю це щодня дедалі виразніше останнім часом. Якщо ми не завершимо передачу найближчим часом, механізм може почати діяти самостійно, некеровано, забираючи життя без будь-якого порядку чи логіки, — так само, як забрав Валентину, Тимка, вашу власну матір.

— Тобто ви погрожуєте нам подальшими смертями, якщо ми не погодимось негайно, — сказав Багрій, дедалі напруженіше тримаючи зброю спрямованою на Криничного.

— Я не погрожую, капітане. Я попереджаю про наслідки природного механізму, над яким сам не маю повного контролю, попри всі свої знання. — Криничний зробив ще один крок до Ярини, медальйон досі лежав на його розкритій долоні, поблискуючи в тьмяному світлі підземного сховища. — Яриночко, будь ласка. Довірся мені востаннє, як довіряла все своє доросле життя. Я обіцяю, це буде безболісно, майже миттєво, і потім жоден із твоїх близьких більше ніколи не постраждає через мене.

Ярина завагалась, дивлячись то на медальйон, то на Тараса, то на обличчя людини, яка навчила її всього, що вона вміла в житті, — і в цю мить, коли рівновага її рішення хиталась на найтоншій межі, Тарас відчув, як паніка охоплює його з такою силою, якої він не відчував навіть тоді, коли вісім років тому стояв паралізований на кухні, дивлячись на нерухоме тіло матері.

— Ні! — крикнув він, кидаючись уперед, хапаючи Ярину за руку й відтягуючи її різко, з силою, якої сам від себе не очікував, назад, подалі від простягнутого медальйона.

Криничний, застигнутий зненацька цим раптовим рухом, відступив на крок, і вираз його обличчя вперше за весь вечір змінився з терплячої урочистості на щось значно різкіше, майже розпачливе.