Розділ 24. "Заскочені. Угода"

Ніхто з них не рухався кілька секунд, що здались вічністю, — Багрій тримав зброю спрямованою на Криничного, хоча в його очах читалась непевність людини, яка ніколи раніше не наводила пістолет на противника, чия природа виходила за межі всього, чому його навчали в поліцейській академії.

— Опустіть руки, — сказав Багрій нарешті, голос його прозвучав твердіше, ніж, мабуть, він сам почувався всередині. — Повільно. І поясніть, що ви тут робите.

— Опускаю, — Криничний слухняно підняв порожні долоні на рівень грудей, показуючи, що не тримає жодної зброї. — Я прийшов поговорити, капітане Багрію. Тільки поговорити. Хай яким неймовірним це видасться після всього, що сталося останнім часом, я не маю наміру завдавати шкоди жодному з присутніх тут людей.

— Люди, з якими ви розмовляли останнім часом, чомусь мали звичку помирати невдовзі після цих розмов, — сказав Тарас гірко, все ще тримаючи в руках сумку з циліндром матері, відчуваючи, як старий біль змішується з новим, гострим гнівом.

— Я знаю, як це виглядає, — Криничний зробив крок уперед, повільно, обережно, ніби наближався до наляканої тварини, а не до групи людей, готових у будь-яку мить втекти чи атакувати. — І я розумію ваш гнів, пане Гайовий, більше, ніж ви можете собі уявити. Втрата вашої матері — це рана, яку я ніс на власному сумлінні задовго до того, як ви взагалі дізнались правду про неї сьогодні.

— То це ви вбили її, — сказала Ярина, і в голосі її забриніла суміш звинувачення й благання почути заперечення.

— Ні, — Криничний похитав головою рішуче. — І це ключова відмінність, яку я мушу вам пояснити, перш ніж ви зробите остаточні висновки про мою природу. Я ніколи особисто не вбивав жодну людину за все своє надзвичайно довге життя. Але я також не можу заперечити, що моє існування, механізм, який я запустив понад століття тому, коли був молодим і одержимим горем через смерть сестри, — цей механізм забрав значно більше життів, ніж я коли-небудь наважувався б забрати власними руками.

— Це просто семантична гра, — різко сказав Тарас. — Різниця між "вбити особисто" і "спричинити смерть механізмом, який ви самі створили й підтримуєте" виглядає надто тонкою, щоб мати моральне значення.

— Можливо, ви маєте рацію, — Криничний зітхнув, і в цьому зітханні прозвучала вага, яку, здавалось, могла нести тільки людина, що прожила значно більше за один звичайний людський вік. — Дозвольте мені пояснити все з самого початку, наскільки дозволяє час, який у нас, підозрюю, лишився не так уже й багато.

Він підійшов до одного з робочих столів, сів на старий дерев'яний стілець, що стояв поруч, — рух, який здавався дивно буденним посеред напруги, що заповнювала приміщення, — і почав говорити, тихо, повільно, ніби зважуючи кожне слово.

— Килина, моя сестра, померла, коли мені було двадцять два роки. Сухоти, як тоді називали цю хворобу, забрали її повільно, болісно, протягом кількох місяців, доки я міг тільки сидіти поруч, безпорадний, дивлячись, як вона згасає. Формула, яку я відкрив, спершу здавалась мені актом милосердя — способом зберегти бодай щось від неї, коли все інше вже було втрачено назавжди. Я не думав про наслідки. Не думав про те, що знання, отримане одним чутливим експериментом, може перетворитись на щось, чого я більше не зможу контролювати.

— Ви говорите про наслідки, ніби вони сталися випадково, без вашої участі, — сказала Ярина. — Але ви продовжували експериментувати роками після смерті Килини. Це вже був не акт розпачливого горя, а свідомий вибір.

— Так, — визнав Криничний без спротиву. — Це правда, і я не намагаюсь виправдати ті ранні роки одержимості. Я був молодим ученим, засліпленим власним відкриттям, переконаним, що якщо продовжу дослідження достатньо довго, то врешті-решт знайду спосіб не лише зберігати смерть, а й скасовувати її повністю. Це виявилось найбільшою помилкою мого життя — можливо, найбільшою помилкою в історії, якщо мірятимемо наслідки кількістю людських життів, порушених моєю одержимістю.

— А формула, яка дозволяє вам самому не старіти, не вмирати нормальним чином? — спитав Тарас. — Це теж був "акт милосердя", чи щось інше?

Криничний довго мовчав, дивлячись на свої руки, складені на колінах, — старечі на вигляд, але, судячи з усього, що вони вже знали про нього, значно старіші, ніж могла показати будь-яка зовнішня ознака.

— Це сталось випадково, — сказав він нарешті. — Побічний ефект, якого я не передбачав, коли вперше застосував формулу на власному тілі в момент, коли мав померти сам, багато десятиліть тому. Розумієте, перший циліндр, який я коли-небудь записав із власним ім'ям на етикетці, — це запис моєї власної смерті, зроблений майже сто років тому, коли я, зневірений, хворий, вирішив, що краще зникнути назавжди, ніж жити далі з тягарем того, що вже скоїв.

— І що сталось? — спитала Ярина, попри весь свій гнів і страх, не в змозі приховати цікавість дослідниці, яка десять років вивчала механізми реставрації старих записів.

— Формула спрацювала не так, як я очікував, — Криничний підняв погляд, і в його очах промайнуло щось схоже на глибокий, невиліковний жаль. — Замість того щоб просто зафіксувати момент моєї смерті як звичайний запис, вона якимось чином... відклала цю смерть. Перенесла її в майбутнє, поза межі звичайного плину часу. Я прокинувся наступного ранку живим, попри те, що напередодні був певен: тієї ночі я помру. Спершу я думав, що це якесь диво, милість, яку я не заслужив. Тільки з часом, десятиліттями пізніше, я почав розуміти справжню ціну цього дару.

— Яку ціну? — Тарас відчув, як руки його стискаються мимоволі.

— Кожного разу, коли моя відкладена смерть наближається знову, — я мушу знайти спосіб відкласти її ще раз, — сказав Криничний тихо. — А кожне таке відкладення потребує... передачі. Комусь іншому, обраному, підготовленому, готовому прийняти цей тягар свідомо, добровільно, — я завжди наполягав саме на добровільності, розумієте? Ніколи не силою, як це, боюсь, іноді робив Хмара у своїх власних, значно радикальніших методах боротьби з наслідками мого існування.