Розділ 23. "Правда про матір"

Тарас стояв нерухомо, дивлячись на напис у каталозі, доки Ярина, помітивши, що з ним щось не так, не підійшла ближче й не торкнулась його плеча.

— Тарасе? Що там?

Він не міг вимовити слова одразу — горло стиснуло так, ніби хтось фізично перекрив йому дихання. Він тільки показав пальцем на рядок у книзі, і Ярина, прочитавши ім'я, затулила рота рукою.

— Твоя мати, — прошепотіла вона.

— Стелаж В-17, полиця 3, — сказав нарешті Тарас, голос його прозвучав чужим навіть для нього самого. — Я мушу знайти його.

Багрій, який стояв неподалік, спостерігаючи за périmetром приміщення, підійшов ближче, стурбований блідістю на обличчі Тараса.

— Гайовий, ви впевнені, що готові це почути? Можна почекати, повернутись пізніше, з підготовкою...

— Ні, — перебив Тарас твердо, попри тремтіння в голосі. — Двадцять шість років я вірив у офіційну версію того, що сталось. Я не можу зараз відступити, коли правда буквально стоїть переді мною на полиці.

Стелаж В-17 виявився в дальньому кутку приміщення, і Тарас, рухаючись між рядами циліндрів, відчував, як кожен крок наближає його до чогось, чого він одночасно прагнув і жахався дізнатись усе своє доросле життя.

Полиця третя. Циліндр номер 4471, потемнілий від часу, з etiketkoju, написаною тим самим ретельним почерком: *Гайова Олена Петрівна*, дата, яку Тарас упізнав миттєво, — день, який його родина роками згадувала тільки пошепки, якщо взагалі згадувала.

Він узяв циліндр тремтячими руками, відчуваючи його вагу так, ніби той важив значно більше за фізичну масу воску.

— Тут є переносний програвач? — спитав він, озираючись.

Ярина знайшла невеликий пристрій на одному з робочих столів у центрі приміщення, судячи з вигляду, спеціально призначений для прослуховування архівних записів прямо на місці, без потреби виносити артефакти назовні. Вона під'єднала його швидко, професійними рухами, і подивилась на Тараса, чекаючи на дозвіл.

— Роби, — сказав він, стискаючи кулаки, готуючись почути те, чого боявся все своє свідоме життя.

Голка лягла на доріжку. Крізь звичний шурхіт часу пробився голос — жіночий, теплий, попри страх, який відчувався в кожному слові, голос, який Тарас упізнав миттєво, попри те, що не чув його вже двадцять шість років, — голос, який досі іноді лунав у його снах, розмитий часом, але завжди впізнаваний.

*"...Тарасику, любий, тихо посидь у своїй кімнаті, будь ласка, мамі треба поговорити з дядьком, це недовго..."*

Пауза. Звук дверей, що відчиняються.

*"...я знаю, чому ви прийшли. Мирон казав мені, що ви можете з'явитися рано чи пізно. Я не хочу цієї... пропозиції. У мене син. Йому вісім років. Я не покину його заради..."*

Голос обривається, змінюється на щось напруженіше, швидше.

*"...ні, будь ласка, не треба... я просто хочу жити звичайним життям, виховати сина, я не прошу нічого особливого, тільки залиште нас у спокої..."*

Пауза, довша за попередні, наповнена тільки тихим, майже нечутним шумом — можливо, кроками, можливо, чимось іншим.

*"...Тарасику, не виходь із кімнати, чуєш мене? Що б не сталося, сиди тихо..."*

Тиша.

Тарас стояв нерухомо, коли запис скінчився, відчуваючи, як щось усередині нього ламається остаточно, — не тільки через почуте, а через те, що почуте раптом розкрило замок на дверях пам'яті, які він тримав зачиненими двадцять шість років.

Він пам'ятав. Тепер, почувши голос матері, що благала когось невидимого, він раптом згадав усе — не розмито, не крізь туман дитячих спогадів, а чітко, гостро, як забутий сон, що раптом повертається повністю, у всій своїй жахливій деталізації.

Він сидів у своїй кімнаті того вечора, восьмирічний, наляканий тоном материного голосу, який чув крізь тонкі стіни квартири. Він чув чоловічий голос — тихий, спокійний, дивно теплий, попри те, про що йшлось, — і чув, як мати щось відповідала, спершу твердо, потім дедалі відчайдушніше.

А потім — тиша. Довга, страшна тиша, яку восьмирічний хлопчик, наляканий і розгублений, не наважився порушити, попри те, що щось усередині нього кричало вибігти з кімнати, перевірити, покликати на допомогу.

Він сидів на своєму ліжку, притискаючи до грудей іграшку, чекаючи, доки мати прийде й скаже, що все гаразд, — доки чекання не затягнулось настільки, що навіть дитяча свідомість не могла більше ігнорувати неправильність того, що відбувається.

Коли він нарешті наважився вийти з кімнати, у вітальні нікого не було. Двері квартири стояли прочиненими. А мати лежала на підлозі кухні, нерухома, і восьмирічний Тарас, замість того щоб одразу бігти по допомогу, стояв у дверях кухні хвилини — можливо, дві, можливо, п'ять, він ніколи не міг точно згадати скільки, — паралізований жахом, не в змозі зробити жодного руху, доки нарешті не примусив себе побігти до сусідів, стукаючи в двері так відчайдушно, що сусідка згодом розповідала, ніби думала, що будинок горить.

— Я міг покликати на допомогу раніше, — прошепотів Тарас, дивлячись на циліндр у своїх руках, відчуваючи, як сльози, яких він не дозволяв собі роками, нарешті проривають греблю самоконтролю. — Я стояв там, паралізований, доки не стало запізно щось змінити. Якби я побіг одразу, якби не заціпенів...

— Тарасе, — Ярина обійняла його, притискаючи до себе міцно, — тобі було вісім років. Ти був дитиною, що зіткнулась із чимось, чого дорослий не завжди здатний осягнути, не те що дитина. Ти не винен у цьому.

— Я винен у тому, що вирішив ніколи більше не бути тим, хто вагається, — сказав Тарас крізь сльози. — Все моє доросле життя, кожне рішення бути раціональним, обережним, ніколи не діяти імпульсивно — все це виросло з тих двох хвилин заціпеніння на кухні. Я думав, що якщо я завжди діятиму розважливо, продумано, я більше ніколи не переживу того почуття безпорадності. А тепер виявляється, що моя обережність, мій страх діяти без повного розуміння ситуації — це та сама паралізуюча реакція восьмирічної дитини, тільки замаскована під дорослу мудрість.

Ярина не відпускала його, і Тарас, притиснувшись до неї, відчував, як уперше за багато років дозволяє собі бути не архіваристом, не раціональною людиною, що вимагає доказів для кожного факту, а просто людиною, що втратила матір у восьмирічному віці і носила цю втрату мовчки, ховаючи навіть від самого себе, майже три десятиліття.