Розділ 22. "Адреса. Сховище"

Розшифровка зайняла всю ніч. Багрій привіз документи Хмари одразу після дзвінка, і Тарас із Яриною розклали їх на великому столі в архіві, оточені старими картами міста різних періодів, які Тарас витягнув із фондів, — карти тисяча дев'ятсот десятих, тридцятих, шістдесятих років, кожна з яких показувала вулиці під різними назвами, залежно від епохи й політичного режиму, що змінював топоніміку відповідно до власних потреб.

— Ось, — сказав Тарас близько другої години ночі, вказуючи на нотатку Хмари, зашифровану у вигляді короткого, здавалося б, беззмістовного рядка цифр і літер. — Він використовує стару систему нумерації кварталів, яка застосовувалась до тисяча дев'ятсот тридцять третього року, до великої реформи адресації. Подивись, тут згадується "квартал сьомий, провулок Різницький" — назва, яка зникла з офіційних карт майже сто років тому.

Ярина, схилившись над старою картою, звірила координати з сучасним планом міста, накладеним поруч на прозорий аркуш кальки.

— Провулок Різницький, — повторила вона, водячи пальцем уздовж витертих ліній карти. — Тарасе, якщо я правильно накладаю сітки, це десь у районі теперішньої вулиці Гончарної, там, де стоять старі складські будівлі, що вже років двадцять як заброшені.

— Гончарний район, — Тарас відчув, як щось клацнуло в пам'яті. — Це той самий район, де жив Тарнавський. Він казав, що колись цей район називався по-іншому, коли ми з ним говорили про товариство.

Вони продовжували накладати карти одну на одну, звіряючи деталі, шукаючи точку перетину всіх зашифрованих координат Хмари, — і близько четвертої ранку, коли обоє вже ледь тримались на ногах від виснаження, нарешті знайшли конкретну адресу: стара будівля колишньої фотографічної майстерні на розі того, що тепер називалось вулицею Гончарною, з позначкою на плані про наявність підвального приміщення, значно глибшого за стандартні підвали сусідніх будинків.

— Це воно, — сказав Тарас, дивлячись на позначку, обведену в записах Хмари червоним чорнилом, із приміткою, зробленою його рукою: *"Джерело. Вхід через службові двері з боку двору, замок стандартний, легко відкрити. Обережно з другим поверхом — там, за моїми спостереженнями, встановлена сучасна сигналізація, попри те, що будівля офіційно вважається заброшеною понад двадцять років."*

— Сучасна сигналізація в заброшеній будівлі, — повторила Ярина. — Хтось підтримує це місце в робочому стані весь цей час.

— Питання лише в тому, хто саме, — сказав Тарас. — Криничний, судячи з усього того, що ми знаємо, або хтось інший, кого ми ще навіть не зустрічали.

---

Вони вирішили їхати туди того ж ранку, не чекаючи ночі, — денне світло здавалось безпечнішим, менш придатним для несподіванок, хоча жоден з них не міг би пояснити раціонально, чому саме ця думка приносила бодай якесь заспокоєння. Багрій наполіг на тому, щоб супроводжувати їх особисто, попри те, що офіційно не мав жодних підстав для такої дії, — він приїхав із власним автомобілем, без форменого одягу, попереджаючи, що готовий діяти неофіційно, наскільки це можливо в межах його розуміння закону.

Будівля виявилась саме такою, якою її описав Хмара, — старий цегляний склад, вікна забиті дошками, вивіска над колишнім входом настільки вицвіла, що напис на ній уже неможливо було прочитати. Службові двері з боку двору, як і обіцяли записи, виявились замкненими простим навісним замком, який Багрій зламав кількома вправними рухами інструменту, який приніс саме для цього.

— Обережно з сигналізацією, — попередив Тарас, коли вони заходили досередини, у темряву, що пахла пилом і чимось іще — ледь вловимим запахом старого воску, надто свіжим для приміщення, покинутого двадцять років тому.

Всередині виявився невеликий вестибюль, порожній, за винятком старих ящиків і сміття, накопиченого роками недбальства, — і в дальньому кутку, майже непомітні в напівтемряві, сходи, що вели вниз, до дверей, оздоблених значно новішим на вигляд замком, ніж усе інше в цій будівлі.

Тарас підійшов ближче, розглядаючи невелику панель на стіні поруч із дверима, — сучасна електронна сигналізація, як і попереджав Хмара, з маленьким індикатором, що блимав червоним світлом, підтверджуючи активний стан системи.

— Треба знайти спосіб вимкнути це, не спровокувавши тривогу, — сказав Багрій, оглядаючи панель з професійним інтересом людини, знайомої з подібними системами через власну роботу.

Раптом, поки вони стояли, обмірковуючи наступний крок, індикатор на панелі змінив колір із червоного на зелений, а замок на дверях клацнув сам, ніби відкриваючись зсередини, — без жодного втручання з їхнього боку.

— Що щойно сталось? — прошепотіла Ярина, відступаючи на крок.

— Хтось вимкнув сигналізацію дистанційно, — сказав Тарас, відчуваючи, як холод пробігає по спині. — Хтось, хто знав, що ми тут, і вирішив нас впустити.

Вони обмінялись напруженими поглядами, і Багрій, дістаючи службовий пістолет, якого Тарас раніше в нього не бачив, кивнув у бік дверей.

— Я йду першим, — сказав він твердо. — Тримайтесь позаду мене, обоє.

Двері за сигналізацією вели до вузьких кам'яних сходів, що спускались значно глибше, ніж мав би мати звичайний підвал старого складу, — Тарас порахував майже тридцять сходинок, освітлених рідкісними електричними лампочками, підключеними, судячи з проводки, значно пізніше за час спорудження самої будівлі.

Унизу сходи виводили до великого приміщення з високою кам'яною стелею, підтримуваною товстими колонами, — і те, що вони побачили, змусило всіх трьох завмерти на порозі, приголомшених масштабом видовища.

Приміщення, розміром з невеликий концертний зал, було заставлене стелажами від підлоги до стелі, кожна полиця яких містила ряди воскових циліндрів, акуратно розставлених, кожен зі своєю etiketkoju, кожен пронумерований і закаталогізований у величезних, товстих книгах, розкладених на окремих столах уздовж стін.

— Скільки їх тут, — прошепотіла Ярина, роблячи кілька кроків углиб приміщення, дивлячись на нескінченні ряди стелажів, що зникали в напівтемряві дальніх кутків. — Тарасе, тут не сотні. Тут, мабуть, тисячі.