Розділ 21. "Напівслово. Виправдання"

Вони вирішили поводитись із Криничним так, ніби нічого не змінилось, — це виявилось найважчим завданням із усіх, що Тарас брав на себе за останні тижні. Ярина наполягла на тому, щоб піти разом, під приводом, вигаданим заздалегідь: нібито їм потрібна консультація щодо ще одного пошкодженого циліндра з колекції, реставрувати який без спеціального обладнання Криничного здавалось неможливим.

— Ти впевнена, що готова до цього? — спитав Тарас, коли вони йшли до майстерні тим самим маршрутом, яким проходили вже кілька разів.

— Ні, — чесно відповіла Ярина. — Але якщо я уникатиму зустрічі з ним, він одразу зрозуміє, що щось не так. Десять років разом навчили мене приховувати справжні почуття значно гірше, ніж хотілося б зараз.

Майстерня зустріла їх звичним теплим світлом, звичним запахом воску й старого дерева, — і сам Криничний, як завжди, підвівся їм назустріч з усмішкою, яка ще тиждень тому здавалась Тарасу цілком щирою.

— Знову разом, — сказав він, потискаючи руку Тарасу з тією самою несподіваною для його віку твердістю. — Приємно бачити, хоча, судячи з ваших облич, візит не суто дружній.

— У нас циліндр, який не піддається звичайній реставрації, — сказала Ярина, дістаючи артефакт із сумки з тією обережністю, яку виробила за роки роботи. — Дуже старий, з тріщинами по всій поверхні. Боюсь пошкодити його ще більше, якщо спробую самостійно.

Криничний узяв циліндр, оглядаючи його під лампою з тією ж професійною зосередженістю, яку Тарас пам'ятав з першого візиту, — і поки він працював, Тарас намагався непомітно спостерігати за кожним його рухом, шукаючи будь-яку деталь, що могла б підтвердити чи спростувати накопичені підозри.

— Цікавий екземпляр, — сказав нарешті Криничний, не відриваючи погляду від воску. — Судячи з характеру пошкоджень, циліндр зберігався в умовах підвищеної вологості протягом тривалого часу. Такі пошкодження типові для приміщень без належної вентиляції — підвалів, старих сховищ.

— Ви можете визначити приблизне місце зберігання за характером пошкоджень? — обережно спитав Тарас, намагаючись, щоб питання прозвучало як звичайна професійна цікавість, а не як спроба вивідати щось конкретне.

— До певної міри, — Криничний узяв лупу, розглядаючи поверхню воску ще уважніше. — Структура тріщин указує на приміщення з кам'яними стінами, значною глибиною під землею, можливо, поруч із джерелом підземних вод. Такі умови типові для старих лабораторних приміщень початку минулого століття — там часто влаштовували підвальні сховища саме для делікатних хімічних чи акустичних експериментів, де стабільна температура й вологість мали значення.

Тарас відчув, як щось усередині нього напружується, — Криничний говорив про це настільки спокійно, настільки природно, ніби описував звичайну технічну характеристику, а не потенційно видавав деталь, яка могла стосуватись його власного минулого.

— Звучить так, ніби ви особисто бачили подібні приміщення, — сказала Ярина, і Тарас почув у її голосі те саме напруження, яке відчував сам.

Криничний підняв погляд, і на мить, коротку, майже непомітну, вираз його обличчя змінився — щось промайнуло в очах, схоже на давню, глибоко приховану втому, ніби він на мить дозволив собі забути про маску, яку носив так довго.

— Я багато років вивчав старі лабораторії, — сказав він нарешті, повертаючись до звичного тону. — Професійний інтерес реставратора, не більше.

Він продовжив роботу над циліндром, і в кабінеті запала тиша, порушувана тільки тихим клацанням інструментів. Тарас, намагаючись заповнити паузу чимось невинним, узяв до рук книжку, що лежала на краю столу, — стару, у шкіряній палітурці, з витисненим золотом заголовком, який уже майже стерся від часу.

— Що це за книжка? — спитав він, гортаючи пожовклі сторінки.

— Особисті нотатки одного дослідника акустики початку минулого століття, — сказав Криничний, не піднімаючи голови. — Цікавий текст, хоча місцями надто одержимий власною темою, як це часто буває з молодими вченими, що занадто рано торкаються питань, які їм ще не під силу осягнути повністю.

Тарас перегорнув до випадкової сторінки, і слова, надруковані там, здались йому дивно знайомими, — фраза, яку він міг би заприсягтись, бачив раніше, в іншому контексті, іншими чорнилами.

*"Формула, яку я відкрив замолоду, виявилась значно потужнішою за будь-які мої початкові наміри."*

Це була та сама фраза, слово в слово, яку він читав у листі "С. Я." до діда, знайденому на горищі два тижні тому.

— Це... — Тарас підвів погляд на Криничного, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Ця фраза мені знайома. Я читав щось дуже схоже нещодавно.

Криничний на мить завмер над циліндром, інструмент у його руці зупинився на півдорозі, — і коли він заговорив, голос його прозвучав тихіше, обережніше, ніж будь-коли раніше за час їхнього знайомства.

— Справді? — сказав він. — Дивний збіг. Хоча, зізнаюсь, це радше не збіг, а закономірність — люди, одержимі однією ідеєю впродовж багатьох років, часто повторюють ті самі формулювання знову й знову, ніби мова сама застигає в певних, звичних для них зворотах, попри плин десятиліть.

— "Впродовж багатьох років", — повторила Ярина тихо, дивлячись на нього прямо. — Ви говорите про автора цієї книжки так, ніби знали його особисто, а не просто читали його записи.

Криничний відклав інструмент повністю, і на мить у кімнаті запала тиша, важча за будь-яку, яку Тарас відчував за весь час їхнього знайомства з цією людиною. Коли старий заговорив знову, у його голосі більше не було звичної теплоти, тільки якась стомлена, майже сумна прямота.

— Ви обоє прийшли сюди не заради циліндра, чи не так? — сказав він, дивлячись то на Тараса, то на Ярину. — Ви прийшли перевірити мене.

Ярина не відвела погляду, хоча Тарас бачив, як важко їй давалась ця прямота.

— Так, — сказала вона нарешті. — Ми знайшли фотографії. Документи. Ланцюжок імен, розтягнутий на понад століття, кожне з яких належить одному й тому самому обличчю. Аркадію Матвійовичу, чи як там мені варто вас називати тепер, — ви Свирид Ясенюк, чи не так?