Розділ 20. "Спадкоємиця"

Ярина не спала тієї ночі. Вона сиділа вдома, за кухонним столом, обклавши себе документами, які вони з Тарасом зібрали за останні тижні, — копіями протоколів товариства, листами діда Тараса, і, нарешті, циліндром "Соколенко", який вона так довго боялась прослухати до кінця.

Того вечора вона вирішила зробити те, чого уникала десять років.

Вона під'єднала циліндр до звичайного, не зонда, а простого фонографа, який тримала вдома для базових реставраційних робіт, — вирішивши, що готова почути навіть невиразний, пошкоджений запис, аби тільки нарешті зрозуміти правду до кінця.

Голка лягла на потерту, надтріснуту доріжку. Крізь шурхіт часу пробивався жіночий голос — молодий, твердий, попри страх, який відчувався в кожній паузі між словами.

*"...ти просиш мене відмовитись від власного життя заради того, щоб продовжити твоє... я не можу... я не хочу цього дару, якщо це означає, що хтось інший муситиме заплатити за нього своєю смертю замість мене..."*

Пауза. Дихання, що прискорюється.

*"...двері... хтось стоїть за дверима... я знаю, що ти прийшов забрати відповідь силою, раз я відмовилась дати її добровільно..."*

Тиша.

Ярина сиділа нерухомо довгий час після того, як запис скінчився, притискаючи руки до обличчя, відчуваючи, як сльози, що вона стримувала весь вечір, нарешті проривають греблю.

Слова "продовжити твоє" тепер мали для неї зовсім інший сенс, ніж могли б мати ще тиждень тому, до того, як вона дізналась про ланцюжок особистостей Криничного, розтягнутий на понад століття.

Її прапрапрабабуся відмовилась. Не просто померла випадковою жертвою феномену, як Валентина чи Тимко. Її запросили — свідомо, прямо — стати частиною чогось, "продовжити" щось, що належало людині, підпис якої стояв на рекомендаційному листі до товариства ще в тисяча дев'ятсот одинадцятому році. І коли вона відмовилась, її смерть стала не побічним наслідком, а прямим покаранням за цю відмову.

Ярина набрала номер Тараса, не зважаючи на пізню годину.

— Я щойно прослухала циліндр до кінця, — сказала вона, щойно він відповів, голос її тремтів. — Тарасе, це не просто запис смерті. Це запис пропозиції, яку моя прапрапрабабуся відхилила. Хтось хотів, щоб вона "продовжила" щось — його власне, судячи з контексту. А коли вона відмовилась, за дверима вже стояв хтось, готовий забрати цю відповідь силою.

На тому кінці лінії запала мовчанка, і Тарас, судячи з паузи, обмірковував почуте так само важко, як обмірковувала вона сама останню годину.

— Спадкоємиця, — сказав він нарешті, тихо. — Хмара якось назвав це, ще на початку, коли ми тільки-но починали розуміти масштаб цієї історії. Він казав щось про "передачу" між поколіннями, про те, що Ясенюк відкладає власну смерть, покладаючи її на когось іншого.

— Не просто на когось іншого, Тарасе. — Ярина стиснула телефон міцніше, ніж потрібно. — На конкретну людину, обрану заздалегідь, підготовлену. Мою прапрапрабабусю запросили до товариства особисто засновником, рекомендували на членство, а потім, коли настав час, вимагали від неї чогось значно більшого за просте членство. Вона відмовилась і заплатила за це життям.

— Ти думаєш, що...

— Я думаю, що Криничний десять років навчав мене всього, що вміє сам, — перебила вона, і голос її ставав дедалі твердішим із кожним словом, попри тремтіння. — Не тому, що побачив у мені якийсь особливий талант, як він завжди казав. А тому, що готував мене на роль, яку моя прапрапрабабуся відмовилась прийняти сто років тому. Він обирає спадкоємиць із однієї родини, покоління за поколінням, доки нарешті одна з них не погодиться — або доки не знайде іншого способу продовжити своє існування.

Тарас мовчав, і Ярина чула, як на тому кінці дроту він щось шукає — папір, ручку, судячи зі звуку.

— Ярино, — сказав він нарешті, — пам'ятаєш, як він сказав тоді, у майстерні, коли ти вперше привела мене туди: "я обираю не за здібностями, а за чимось іншим, важче формульованим"? Тоді це прозвучало як звичайний комплімент старого наставника. Тепер це звучить зовсім інакше.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Я прокручувала цю фразу в голові весь вечір. Тарасе, скільки ще разів за ці десять років він говорив мені щось подібне, не усвідомлюючи, наскільки прозоро це звучить тепер, коли я знаю правду?

— Він казав щось про твою бабусю. Що знав її "багато років тому". Що радив їй те саме — зберігати циліндр, не прослуховувати, доки не будеш готова.

— Значить, він намагався з нею теж. — Ярина відчула, як до горла підступає нова хвиля жаху. — Моя бабуся, можливо, теж отримала цю пропозицію в якийсь момент свого життя й теж відмовилась, як і Агрипина до неї. А коли бабуся відмовилась, він просто почекав наступного покоління — моєї матері, можливо, а коли й вона виявилась непридатною чи занадто далекою від цієї теми, — мене.

— Ти не знаєш цього напевно.

— Але це логічно вписується в усе, що ми дізнались, — сказала Ярина твердо. — Подумай сам: чому саме мене архів запросив на консультацію щодо твоєї колекції? Хто рекомендував мене саме тоді, коли ти отримав циліндри? Марина Ступак сказала, що звернулась до мене за рекомендацією "давнього знайомого з реставраційної спільноти" — вона ніколи не уточнювала, кого саме.

Тарас довго мовчав, і Ярина знала, що він, зі своєю звичкою вимагати документального підтвердження кожного факту, зараз подумки перевіряє цей ланцюжок логіки на міцність, шукаючи слабкі місця, — і не знаходить жодного.

— Криничний, — сказав він нарешті. — Це міг бути він. Він міг порекомендувати тебе Ступак задовго до того, як я взагалі отримав ту анонімну спадщину, знаючи заздалегідь, що колекція прийде саме до мене, і що знадобиться реставратор твого рівня, щоб з нею впоратись.

— Значить, від самого початку, від першого дня, коли я зайшла до твого кабінету з чашкою кави, все це вже було частиною його плану, — сказала Ярина, і в голосі її прозвучало щось нове, гостріше за страх, — щось схоже на лють. — Десять років дружби, довіри, навчання — і все це, можливо, було лише довгою, ретельною підготовкою мене до ролі, яку я ще навіть не знаю точно, у чому полягає, окрім того, що моя прапрапрабабуся заплатила за відмову від неї власним життям.