Розділ 18. "Збіги"

Наступні кілька днів Тарас присвятив тому, що вмів найкраще, — методичному, терплячому пошуку в архівах, реєстрах, старих газетних підшивках, намагаючись зробити те, чого не наважувався зробити відкрито: перевірити біографію Аркадія Криничного настільки глибоко, наскільки дозволяли доступні йому джерела, не привертаючи уваги самого об'єкта дослідження.

Він не розповів про це навіть Ярині одразу — не через недовіру, а через бажання захистити її від зайвого болю, якщо підозри виявляться правдою раніше, ніж вона буде готова це прийняти. Натомість він працював самостійно, у вільний від спільних справ час, занурюючись у документи так, як звик занурюватись у будь-яке складне архівне розслідування за роки роботи.

Офіційна довідка про Криничного, отримана через паспортний стіл за допомогою запиту, який Тарас оформив під приводом "перевірки благонадійності консультанта архівних фондів", виявилась напрочуд скупою: народжений, за документами, у тисяча дев'ятсот п'ятдесятому році, освіта — реставраційне відділення консерваторії, трудова книжка з переліком місць роботи, що починався з тисяча дев'ятсот сімдесятих років і тягнувся до сьогодні без жодних прогалин.

На перший погляд, усе виглядало бездоганно логічно. Але коли Тарас почав перевіряти деталі глибше, зіставляючи адреси, назви установ, імена колег, згаданих у трудовій книжці, з'явились перші нестиковки.

Перше місце роботи, зазначене в документах Криничного, — реставраційна майстерня при обласному краєзнавчому музеї, — за архівними записами самого музею, насправді очолював у ті роки не Аркадій Криничний п'ятдесятого року народження, а чоловік на ім'я Ігор Свириденко, за документами народжений у тисяча дев'ятсот п'ятому році, який, за офіційною версією, помер у тисяча дев'яносто третьому.

Тарас перевірив фотографію Свириденка в архіві музею, знайдену серед старих кадрових справ, — вицвіле чорно-біле зображення чоловіка середнього віку, з тим самим гострим, уважним поглядом, тими самими рисами обличчя, які він бачив на фотографії 1911 року в майстерні Криничного, тільки тепер постарілими на кілька десятиліть.

— Свириденко, — прошепотів він сам до себе, записуючи ім'я до свого блокнота поруч з іншими знайденими деталями. — Ще одне ім'я.

Він продовжив пошук, розширюючи коло, перевіряючи сусідні десятиліття, сусідні установи, — і патерн, який почав вимальовуватись, ставав дедалі очевиднішим і дедалі моторошнішим із кожним новим знайденим фрагментом.

У тисяча дев'ятсот тридцятих роках, за архівними записами обласної бібліотеки, посаду головного реставратора рідкісних видань обіймав чоловік на ім'я Северин Крайняк — знову те саме обличчя, тепер молодше, на світлині з підписом "1934 рік".

У тисяча дев'ятсот п'ятдесятих — Аркадій Криничний, батько теперішнього Криничного за офіційною версією родинної легенди, судячи з документів, які Тарас знайшов у метричних книгах того періоду, — знову те саме обличчя, знову та сама характерна манера тримати голову трохи нахилено, яку Тарас неодноразово помічав у теперішнього Криничного під час їхніх зустрічей.

І, нарешті, найдавніший слід, який Тарасу вдалось знайти, — запис у метричній книзі однієї з міських церков, датований тисяча дев'ятсот одинадцятим роком, того самого року, що стояв на фотографії в майстерні: хрещення немовляти на ім'я Северин, син міщанина, чиє прізвище в записі виявилось затертим, нерозбірливим, ніби хтось навмисне пошкодив цей конкретний рядок серед сотень інших, цілком читабельних.

Тарас відкинувся на спинку стільця, дивлячись на аркуш паперу, де він виписав усі знайдені імена в хронологічному порядку: Северин (1911, хрещення), Крайняк (1934), Криничний-старший (1950-ті, за родинною легендою), Свириденко (до 1993, за офіційною датою смерті), Криничний-молодший, теперішній (з 1974 року, за трудовою книжкою).

П'ять окремих особистостей, розтягнутих на понад століття, кожна з яких офіційно народжувалась, отримувала освіту, працювала й, у трьох випадках із п'яти, офіційно помирала — і кожна з них, судячи з фотографій, які вдалось знайти в архівах, мала те саме обличчя, ту саму манеру триматися, ту саму, майже релігійну відданість роботі з реставрації старих носіїв звуку.

— Це не родинна схожість, — прошепотів Тарас сам до себе, дивлячись на розкладені фотографії поруч одна з одною. — Це одна й та сама людина, яка щоразу вигадувала нову особистість, коли попередня ставала занадто небезпечною для продовження, — а можливо, коли попереднє тіло чи ім'я просто зношувалось, як старий одяг, який треба змінити на новий.

---

Він зателефонував Ярині того ж вечора, показавши їй усі знайдені документи, коли вона приїхала до архіву, — і спостерігав, як вона проходить ту саму гаму емоцій, яку сам пережив кілька годин тому, тільки цього разу з набагато глибшим особистим болем, зважаючи на те, ким Криничний був для неї останні десять років.

— Свириденко помер у дев'яносто третьому, — сказала вона тихо, тримаючи фотографію тремтячими руками. — Мені тоді було сім років. Я познайомилась із Криничним, коли мені було вісімнадцять, тобто через одинадцять років після офіційної смерті цього... Свириденка.

— Достатньо часу, щоб "новій" особистості дозріти, отримати документи, звикнути до нового імені, — сказав Тарас обережно. — Якщо припущення Хмари правильне, і мій теж, звісно.

— Але навіщо йому вигадувати смерть Свириденка офіційно? Навіщо взагалі так ретельно документувати кожну зміну особистості замість того, щоб просто зникнути безслідно?

— Можливо, тому що зникнути безслідно набагато складніше, ніж здається, — відповів Тарас, згадуючи власний досвід роботи з архівними базами даних. — У сучасному світі, навіть за часів радянської бюрократії, повна відсутність будь-яких документів привертає значно більше уваги, ніж належним чином оформлена смерть із похоронним свідоцтвом. Легше вигадати смерть однієї особистості й народження іншої, ніж намагатись існувати взагалі без офіційного сліду.

Ярина довго мовчала, розглядаючи фотографії одну за одною, ніби намагаючись знайти в них щось, що спростувало б висновок, який ставав дедалі неминучішим.