Розділ 17. "Листування. Фотографія"

Тарас набрав номер Ярини вдруге вже з ранку, стоячи в кухні своєї квартири над чашкою кави, яка вже вихолола, поки він збирався з духом. Вона не відповіла й цього разу, і він, замість того щоб продовжувати марні спроби додзвонитись, написав повідомлення — коротке, чесне, без спроб виправдатись зайвими словами.

*"Я був неправий учора. Знайшов дещо важливе на горищі батька — листування діда з людиною, яка підписувалась 'С. Я.'. Мені потрібна твоя допомога розібратись. І, чесно кажучи, мені потрібна ти поруч, а не тільки твоя допомога."*

Відповідь прийшла за кілька хвилин, коротша за його повідомлення, але цього виявилось достатньо.

*"Буду за годину."*

Коли вона приїхала, Тарас уже розклав листи на столі в тому самому порядку, у якому знайшов їх на горищі, — і перше, що зробив, коли Ярина зайшла, не дочекавшись, доки вона сяде, це простягнув руку й торкнувся її долоні, коротко, вибачливо.

— Мені шкода, — сказав він. — Я дозволив підозрі затьмарити те, що насправді знаю про тебе. Ти жодного разу не дала мені приводу думати, що ти здатна на зраду.

— Я теж винна, — відповіла вона тихіше, ніж зазвичай. — Я відреагувала занадто гостро, бо сама боялась того, що могло виявитись правдою. Що якщо картку справді клонували? Що якщо хтось використовує мене, а я цього навіть не помічаю?

— Ми з'ясуємо це разом, — сказав Тарас. — Не окремо.

Вона кивнула, сідаючи за стіл, і почала читати листи, які він уже встиг переглянути кілька разів наодинці, — Тарас спостерігав, як її обличчя проходило ту саму гаму емоцій, яку пережив сам напередодні: подив, недовіру, поступове, важке усвідомлення.

— "Я не певен, чи взагалі лишився той юнак", — прочитала вона вголос один з рядків. — Тарасе, це звучить майже як зізнання людини, яка сама боїться того, ким стала.

— Або як маніпуляція, розрахована на співчуття, — обережно додав Тарас. — Ми не можемо забувати, що ця сама людина, судячи з усього, причетна до смерті щонайменше кількох людей за останні сто років, включно, можливо, з моїм дідом.

— Останній лист обпалений, — сказала Ярина, беручи аркуш обережно. — Той самий рік, коли загинув твій дід.

— Саме тому нам треба поїхати до Хмари сьогодні. Він обіцяв назвати ім'я вчора ввечері, до того, як загорілась його квартира. Можливо, тепер, у лікарні, у безпечнішому оточенні, він нарешті наважиться.

---

Лікарня, куди привезли Хмару, розташовувалась у старій частині міста, і коли вони прийшли до палати, застали його вже значно бадьорішим, ніж напередодні, — сидячи в ліжку, з перебинтованою рукою, він читав якусь стару книжку, яку, судячи з вигляду, приніс хтось із небагатьох відвідувачів.

— Нарешті, — сказав він, відкладаючи книжку. — Я вже почав думати, що ви передумали приходити.

— Ми були зайняті, — Тарас сів на стілець біля ліжка. — Ми знайшли листування мого діда з людиною, яка підписувалась ініціалами "С. Я.". Останній лист обпалений, датований роком пожежі.

Обличчя Хмари, попри втому й травми, застигло в напруженій уважності.

— Свирид Ясенюк, — сказав він тихо, вимовляючи це ім'я вперше вголос у розмові з ними так прямо, без евфемізмів чи ухильних натяків. — Так, це він. Той самий чоловік, що почав усе це понад сто років тому.

— Ви казали, він живий досі, — сказала Ярина. — Що він продовжує з'являтися під різними іменами. Ви так і не встигли сказати нам, під яким іменем він відомий зараз.

Хмара довго мовчав, дивлячись то на Тараса, то на Ярину, ніби зважував, чи справді готовий перекласти цей тягар знання на них остаточно.

— Я не можу бути стовідсотково впевненим, — сказав він нарешті. — Але всі ознаки, всі патерни поведінки, весь той тонкий, майже невловимий стиль спілкування, притаманний людині, яка століттями вивчала мистецтво реставрації звуку й водночас мистецтво уникати смерті, — все це вказує на одну конкретну людину у вашому найближчому оточенні.

— Криничний, — сказав Тарас, і це не було запитанням.

Хмара кивнув повільно, з виразом людини, яка щойно перетнула межу, після якої вороття немає.

— Я не маю прямих доказів, — сказав він. — Жодного документа, жодної фотографії, яка підтвердила б це на сто відсотків у суді чи навіть у розмові з розсудливою людиною, яка не пережила того, що пережили ви за останні тижні. Але я стежив за ним, наскільки міг, роками. Кожного разу, коли товариство втрачало слід Ясенюка, кожного разу, коли він зникав під одним іменем і з'являвся під іншим, минали десятиліття — а потім, у якомусь місті, у якійсь реставраційній майстерні, з'являвся новий фахівець, надзвичайно обдарований у роботі зі старими носіями звуку, з тією самою манерою говорити про віск і фонографи з майже релігійною ніжністю, яку описував молодий Ясенюк у своєму щоденнику ще на початку минулого століття.

— Це ще не доказ, — сказала Ярина, хоча голос її тремтів.

— Ні, не доказ. Тому я й не наважувався сказати це прямо, доки не зважу всі можливі наслідки помилкового звинувачення. — Хмара подивився на неї з несподіваною ніжністю. — Мені прикро, Яриночко, що це саме твій наставник опинився в центрі цієї підозри. Я знаю, наскільки багато він для тебе означає.

Ярина мовчала, стискаючи руки на колінах, і Тарас бачив, наскільки важко їй давалось прийняти цю можливість, попри всі докази, що вже накопичились.

— Що нам робити? — спитав Тарас. — Прямо звинуватити його? Він просто заперечить усе, і ми лишимось ні з чим, тільки насторожимо його заздалегідь.

— Спостерігайте, — сказав Хмара. — Уважно, обережно, не видаючи своїх підозр. Шукайте деталі, які людина, яка живе сто з гаком років під різними іменами, неминуче накопичує, попри всю обережність, — старі фотографії, речі, які вона не наважується викинути, дрібні звички, що видають більший вік, ніж офіційно заявлений.

---

Вони вирішили відвідати Криничного того ж вечора, під приводом, який здався їм найприроднішим, — попросити допомоги з перекладом і датуванням старих листів діда, знайдених на горищі. Формально це була правда, до якої не варто було додавати жодних натяків на справжню мету візиту.