Розділ 16. "Тріщина. Схованка"

Наступного ранку, ще до відвідин Хмари в лікарні, Тарас вирішив перевірити систему доступу глибше — не тільки текстовий журнал, який показував, хто заходив і коли, а й технічні логи самої електронної системи замків, які, за словами системного адміністратора архіву, фіксували не тільки особу за іменем у профілі, а й конкретну картку-перепустку, використану для відкриття дверей.

Адміністратор, молодий хлопець на ім'я Максим, якого Тарас раніше майже не помічав серед технічного персоналу, витягнув потрібні дані за кілька хвилин, роздрукувавши список на аркуші.

— Ось, — сказав він, показуючи рядок, підсвічений жовтим маркером. — Двері північного сховища відкривались того вечора о двадцять другій сорок сім карткою номер сто дванадцять.

— Чия це картка?

Максим звірився з базою даних співробітників, і Тарас відчув, як земля йде з-під ніг ще раз, коли побачив ім'я на екрані.

*Соколенко Я. В.*

— Це помилка, — сказав Тарас автоматично, хоча внутрішній голос, тихий і безжальний, уже підказував йому, що системні логи не помиляються так, як помиляються люди. — Ярина була зі мною того вечора. Ми поїхали до Тарнавського разом одразу після роботи.

— Я можу тільки показати вам дані системи, — обережно сказав Максим. — Що саме сталось того вечора — не моя компетенція. Але картка не могла спрацювати сама собою. Або хтось скористався фізично її перепусткою, або вона сама відкрила двері раніше, ніж поїхала з вами, і забула про це.

Тарас подякував і вийшов із серверної кімнати з важким відчуттям, яке не міг чітко сформулювати навіть для себе самого, — не звинувачення, ще ні, але тінь сумніву, яка почала повзти крізь усі спогади про останні тижні, забарвлюючи їх новим, тривожнішим відтінком.

Він знайшов Ярину в кабінеті реставрації, де вона працювала над черговим циліндром із їхньої колекції, зосереджена, як завжди, коли працювала руками.

— Ярино, мені треба тебе спитати дещо, — сказав він, і щось у його тоні змусило її одразу відкласти інструмент і подивитись на нього уважніше.

— Що трапилось?

— Твоя картка-перепустка відкрила північне сховище того вечора, коли ми були в Тарнавського. О двадцять другій сорок сім.

Обличчя Ярини на мить застигло, і Тарас, спостерігаючи за нею з тією ж професійною уважністю, з якою звик перевіряти документи на достовірність, побачив, як спантеличення на ньому змінюється чимось схожим на страх.

— Це неможливо, — сказала вона нарешті. — Картка була зі мною весь вечір, у моїй сумці. Я не заходила до сховища.

— Ти впевнена, що не давала комусь картку тимчасово? Не залишала сумку без нагляду хоча б на кілька хвилин?

— Тарасе, — голос Ярини раптом став твердішим, з відтінком образи, яку вона намагалась стримати. — Ти зараз мене допитуєш? Так само, як допитував би підозрювану в архівній крадіжці?

— Я просто намагаюсь зрозуміти, як це сталось.

— А звучить так, ніби ти вже вирішив, що це я. — Вона підвелась, відсуваючи стілець із різким скреготом по підлозі. — Знаєш що, Тарасе? Я довірила тобі найособистіший артефакт своєї родини. Я привела тебе до людини, яка навчила мене всього, що я вмію в житті. Я ризикувала власною безпекою, приховуючи циліндр Соколенко стільки років, а тепер ти стоїш переді мною й натякаєш, що я, можливо, крала циліндри з архіву за твоєю спиною.

— Я нічого не натякаю. Я просто розповідаю тобі факти системи, які потребують пояснення.

— А чому б тобі не подумати про іншу можливість? Що хтось клонував мою картку, скопіював чіп, вкрав відбитки моїх дій? Ти ж сам знаєш, наскільки серйозні люди стоять за цим, — Хмара, товариство, можливо, сам Ясенюк, якщо він справді досі десь ходить цим містом під іншим ім'ям. Чому підозра одразу падає на мене, а не на когось із них?

Тарас не мав чіткої відповіді на це питання, і мовчання, яке запало між ними, було важчим за будь-яку відповідь, яку він міг би дати.

— Я не знаю, кому вірити, — сказав він нарешті, чесно, хоча знав, що ця чесність прозвучить не менш образливо за пряме звинувачення. — Занадто багато людей навколо нас поводяться дивно, приховують правду, з'являються там, де їх не запрошували. Я не можу дозволити собі сліпо довіряти нікому, навіть тобі, доки не зрозумію, що насправді відбувається.

— Навіть мені, — повторила Ярина тихо, і в цих двох словах прозвучало більше болю, ніж Тарас очікував почути. — Гаразд. Тоді, можливо, нам краще попрацювати окремо якийсь час, доки ти не розберешся, кому саме готовий довіряти.

Вона зібрала свої речі — циліндр, над яким працювала, інструменти, сумку — і вийшла з кабінету, не озираючись, залишивши Тараса самого серед розкиданих документів і того самого важкого відчуття провини, яке супроводжувало його весь останній тиждень, тільки тепер помножене на новий, ще гостріший різновид самотності.

---

Того вечора, не маючи бажання повертатись до порожньої квартири й не наважуючись зателефонувати Ярині одразу після сварки, Тарас вирішив поїхати до батьківського будинку — не для чергової розмови з батьком, який, судячи з попередньої зустрічі, розповів усе, що готовий був розповісти, а для того, щоб самостійно оглянути горище, де, за словами Іллі, зберігалось те небагато речей діда, що вціліло після пожежі в архіві двадцять два роки тому.

Батька вдома не було — записка на кухонному столі повідомляла, що він поїхав на дачу до вихідних, — і Тарас, знайшовши запасний ключ під квіткового горщика на звичному місці, де він лежав ще з дитинства, зайшов у будинок сам, піднявся на горище крученими сходами, яких не торкався щонайменше десять років.

Горище виявилось захаращеним, як і слід було очікувати від приміщення, куди складають речі, з якими не наважуються розлучитись остаточно, але й не готові тримати на видноті. Старі меблі, коробки з дитячим одягом, який давно виріс з нього сам Тарас, кілька валіз, укритих товстим шаром пилу.

Він шукав довго, методично, з тією самою терплячою наполегливістю, з якою розбирав будь-який складний архівний фонд, — доки не наткнувся, у найдальшому кутку, за старою шафою, яку довелось зрушити з великим зусиллям, на невелику дерев'яну скриню, замкнену на висячий замок, іржавий від часу.