Розділ 15. "Свій серед чужих"

Коли таксі під'їхало до будинку Хмари, вулицю вже перекрили пожежні машини, синьо-червоні спалахи миготіли на мокрому асфальті, а з вікна четвертого поверху старої багатоповерхівки все ще куріло, хоча основне полум'я, судячи з дій пожежників, уже вдалось приборкати.

Тарас і Ярина протиснулись крізь невеликий натовп сусідів, що зібрався подивитись на видовище, шукаючи очима самого Хмару, — і знайшли його на лавці біля під'їзду, загорнутого в термопокривало, з обличчям, вимазаним сажею, дивлячись угору на власне вікно з виразом людини, що втратила щось незворотне.

— Пане Хмара, — Тарас присів навпочіпки поруч. — Ви в порядку?

Той повільно перевів погляд на них, і в очах його промайнуло щось на кшталт гіркого, стомленого впізнавання.

— Ви не послухались, — сказав він тихо, кашляючи. — Я ж просив вас лишитися вдома.

— Ми не могли, — відповіла Ярина. — Що сталось? Ви встигли щось врятувати?

Хмара похитав головою, і цей рух, здавалось, коштував йому останніх сил.

— Нічого. Шістдесят років паперів, листування, фотографій, копій документів товариства — все, чим я жив останні десятиліття, згоріло за лічені хвилини. Я встиг вибігти сам, ледве. Навіть валізу з найважливішими паперами, яку тримав завжди напоготові біля дверей на випадок саме такої ситуації, не встиг схопити — полум'я пішло надто швидко, надто рівномірно для звичайного короткого замикання, про яке говорять пожежники.

— Ви думаєте, це підпал?

— Я знаю, що це підпал, — сказав Хмара з несподіваною твердістю в голосі, попри фізичну виснаженість. — Я відчув запах розчинника ще до того, як помітив дим. Хтось діяв швидко, професійно, знаючи точно, які кімнати підпалити, щоб знищити саме архівну частину квартири, не займаючи спальню чи кухню одразу, — це дало мені час вибігти, але не дало жодного шансу врятувати документи.

Медик швидкої допомоги, що саме проходив повз, зупинився, наполягаючи на огляді, — Хмара скорився неохоче, дозволивши перевірити тиск і послухати легені, хоча весь цей час не відводив погляду від Тараса та Ярини, наче боявся, що вони зникнуть, щойно він відвернеться.

— Мене хочуть забрати до лікарні, — сказав він, коли медик відступив. — Спостереження через вдихання диму, кажуть. Не думаю, що це необхідно, але сперечатися немає сенсу.

— Ім'я, — тихо сказала Ярина. — Ви так і не встигли сказати нам ім'я. Другого учасника товариства, того, хто...

— Я знаю, — перебив Хмара, стишуючи голос до шепоту, поки медики готували ноші неподалік. — І скажу вам, обіцяю. Але не тут, не зараз, коли навколо стільки очей і вух. Прийдіть до мене в лікарню завтра, коли трохи вщухне метушня. Я напишу вам палату, щойно дізнаюсь сам.

— Пане Хмара, ще одне питання, — сказав Тарас швидко, поки медики не забрали чоловіка остаточно. — Ви казали, що товариство розкололось через суперечку про методи. Ви наполягали на прихованні. Хто наполягав на конфронтації?

Хмара подивився на нього довгим поглядом, у якому змішувались втома, страх і щось схоже на вибачення.

— Людина, яку моя учениця, — він кивнув на Ярину, — знає значно краще за мене останнім часом.

Це було все, що він устиг сказати, перш ніж медики наполегливо повели його до машини швидкої допомоги, а Тарас і Ярина лишились стояти на мокрому асфальті серед мигтливих вогнів, дивлячись, як двері зачиняються, а машина від'їжджає, забираючи з собою єдину людину, здатну зараз підтвердити те, у чому вони обоє вже майже не сумнівались.

---

Наступного ранку в архіві панувала незвична тиша — Марина Ступак скликала позачергову нараду, на якій оголосила: через серію інцидентів, пов'язаних з колекцією Тараса, керівництво міністерства вимагає повної інвентаризації всіх матеріалів, отриманих останнім часом, а також перевірки журналів доступу до архівних фондів за останній місяць.

— Це формальність, — сказала вона, хоча голос її звучав напружено. — Але я хочу, щоб усе було зроблено ретельно, до найменшої дрібниці. Ще одна незрозуміла смерть, пов'язана з нашим архівом, і я не зможу далі захищати цей відділ від зовнішнього втручання.

Тарас і Ярина взялись за інвентаризацію одразу після наради, звіряючи фізичну наявність кожного циліндра з каталожним записом, який вони вели від самого початку розслідування. Робота виявилась виснажливою — сотні артефактів, кожен з яких треба було звірити з номером, датою, станом збереження.

За кілька годин Ярина, що звіряла один із ящиків, раптом застигла, перегортаючи каталожний журнал уперед-назад кілька разів поспіль.

— Тарасе. Тут не збігається.

— Що саме?

— За журналом, у цьому ящику мало бути сімнадцять циліндрів. Я нарахувала чотирнадцять.

Тарас підійшов, звірив особисто, перерахував ще раз — результат був той самий. Трьох циліндрів бракувало, причому не абияких — судячи із записів каталогу, зниклими виявились саме ті, що належали до найстарішого шару колекції, датованого початком двадцятого століття, з тими самими прихованими акустичними візерунками, які вони нещодавно навчились розшифровувати зондом Криничного.

— Коли ти востаннє перевіряла цей ящик? — спитав Тарас.

— Тиждень тому, коли ми готували матеріали для розшифровки. Тоді всі сімнадцять були на місці, я особисто рахувала.

Вони підняли журнали доступу до архівного сховища за останній тиждень — записи, які вела автоматична система на вході, фіксуючи кожного, хто заходив до приміщення, де зберігалась колекція, з точним часом входу й виходу.

Список виявився коротшим, ніж Тарас очікував: він сам, Ярина, прибиральниця, що заходила щовечора за стандартним графіком, і — це змусило його завмерти — один запис, зроблений три дні тому, о пізній вечірній годині, коли ні він, ні Ярина не працювали в архіві.

*Криничний А. М. Мета візиту: консультація з питань реставрації, за особистим запрошенням Т. Гайового.*

— Я його не запрошував, — сказав Тарас повільно, дивлячись на екран. — Я взагалі не бачив Криничного три дні тому. Ми з Яриною були в Тарнавського того вечора, а потім у лікарні з Хмарою.