Розділ 14. "Ніч в архіві. Обрив зв'язку"

Три дні минули в тому дивному ритмі, який Тарас уже почав упізнавати за час цього розслідування, — зовні буденна робота з документами, каталогізація, звірка дат і імен, а всередині нього невпинно росла напруга від таємниці, яку він так і не наважився розповісти Ярині. Порожній циліндр із його власним ім'ям лежав у внутрішній кишені портфеля, який він тепер носив із собою повсюди, навіть додому, не наважуючись залишити його без нагляду ні на мить.

Ярина помітила зміни в його поведінці — вона була занадто уважною людиною, щоб не помітити, — але щоразу, коли питала прямо, чи все гаразд, Тарас відповідав ухильно, посилаючись на втому, на стрес від смерті Тарнавського, на тиск з боку начальства архіву, яке вже двічі викликало його на розмову з приводу дивних подій, пов'язаних із його ім'ям.

— Марина Олегівна сьогодні знову питала про циліндри, — сказала Ярина ввечері четвертого дня після загибелі Тарнавського, коли вони сиділи в архівному кабінеті серед документів товариства, розкладених у хронологічному порядку по всьому столу. — Каже, якщо ще одна смерть пов'яжеться з архівом, їй доведеться офіційно повідомити керівництво міністерства, а це означає перевірку, можливо навіть тимчасове закриття фонду.

— Вона не помиляється, боячись цього.

— Знаю. Але не можу зупинитись зараз, коли ми так близько до розуміння. — Ярина потерла скроні, стомлена. — Слухай, а що там із протоколом про розкол? Ти обіцяв ще раз переглянути записи про те, хто саме підтримував "конфронтацію", а хто "приховування".

Тарас відкрив ноутбук, показуючи скановані сторінки, які вони вже переглядали кілька разів, шукаючи додаткові підказки, — і саме тоді, коли він гортав документ, у коридорі архіву почувся звук, якого не мало бути о такій пізній годині: тихі, обережні кроки, надто рівномірні для випадкового відвідувача, надто впевнені для людини, яка не знає плану будівлі.

— Ти чуєш? — прошепотів Тарас, завмираючи.

Ярина кивнула, теж прислухаючись. Кроки наближались до їхнього кабінету, і за мить двері, які Тарас був упевнений, що замкнув годину тому, відчинились без жодного звуку ключа чи зламаного замка — просто прочинились, ніби хтось знав секрет, недоступний звичайним відвідувачам.

На порозі стояв Хмара.

— Вам треба піти звідси негайно, — сказав він без жодних вітань, голос тихий, напружений, зовсім не схожий на той спокійний, майже філософський тон, яким він розмовляв із ними в барі кілька тижнів тому. — Обом. Прямо зараз.

— Що відбувається? — спитав Тарас, підводячись, автоматично стаючи між Хмарою та Яриною.

— Немає часу пояснювати. — Хмара зробив крок уперед, і Тарас побачив, наскільки той напружений, наскільки його рухи відрізняються від звичної, майже театральної впевненості, з якою чоловік поводився під час їхніх попередніх зустрічей. — У будівлі є ще хтось. Я відчув це, щойно зайшов через службовий вхід. Хтось, хто не мав би тут бути о цій порі, і я не можу дозволити собі пояснювати вам зараз, звідки я це знаю.

— Ми нікуди не підемо без пояснень, — твердо сказала Ярина, хоча Тарас помітив, як тремтить її голос.

Хмара зробив ще один крок, схопив Ярину за зап'ястя — не грубо, але з несподіваною силою, — і потягнув до дверей.

— Тоді я змушений наполягти, — сказав він, і в цю мить пролунав звук, якого Тарас злякався найбільше за весь цей вечір: важкі, швидкі кроки в коридорі, що наближались до їхнього кабінету значно менш обережно, ніж кроки самого Хмари кілька хвилин тому.

— Швидко, — прошипів Хмара, тягнучи Ярину до вікна, яке виходило на пожежну драбину з заднього боку будівлі — Тарас навіть не підозрював, що знає про існування цього виходу. — Ви теж, пане Гайовий. Зараз не час для героїзму чи недовіри.

Вони вислизнули крізь вікно на драбину саме тоді, коли двері кабінету, які Хмара залишив прочиненими за собою, різко відчинились ширше, і в тьмяному світлі коридору Тарас устиг побачити тільки силует — високий, темний, що зник із поля зору так само швидко, як з'явився, коли вони спускались драбиною в темряву заднього двору.

Хмара повів їх кількома провулками, петляючи, озираючись, доки вони не опинились у якомусь напівзабутому дворику далеко від архіву, де стояла стара лавка під деревом, з якого вже облітало жовте листя.

— Тепер, — сказав Тарас, важко дихаючи від бігу, — ви поясните нам, що щойно сталось.

Хмара сів на лавку, раптом виглядаючи значно старшим і втомленішим, ніж будь-коли раніше.

— Я не намагався викрасти вас, — сказав він. — Я намагався вас урятувати від когось, хто, на мою думку, прийшов до архіву сьогодні не з добрими намірами.

— Від кого?

— Я не певен достеменно. — Хмара потер обличчя долонями. — Я відчув присутність, коли зайшов, — не бачив нікого конкретного, але роками навчився розпізнавати, коли в приміщенні хтось є, попри те, що жодних видимих ознак цього немає. Це вміння, яке приходить, коли достатньо довго живеш поруч із чимось, що виходить за межі звичайного людського сприйняття.

Ярина, потираючи зап'ясток, яке Хмара стискав, дивилась на нього з сумішшю недовіри й обережного полегшення.

— Ви казали, що ви Хранитель, — сказала вона. — У товаристві. Ми знайшли ваше ім'я, точніше ініціали, в старих документах. Ви рекомендували діда Тараса для вступу разом із Криничним.

Хмара кивнув повільно.

— Так. Це правда. Я один з небагатьох, хто лишився з початкового складу товариства, хоча тепер, боюсь, я останній, окрім, можливо, ще однієї людини, чию причетність ви вже, здається, підозрюєте самі.

— Криничного.

— Я не буду називати імен без певності, — сказав Хмара обережно, хоча щось у його тоні підказувало Тарасу, що ця обережність — не через незнання, а через страх наслідків прямого звинувачення. — Але скажу вам ось що: товариство розкололось наприкінці дев'яностих через суперечку про методи. Я наполягав на продовженні старої тактики — приховувати, вилучати з обігу, чекати, доки феномен природним чином вичерпає себе, якщо таке взагалі можливо. Інша сторона вважала, що пасивне очікування тільки дає йому час зміцнитись, і пропонувала натомість активне протистояння — розшифрування механізму, спробу зрозуміти його достатньо глибоко, щоб знайти спосіб остаточно припинити.