Розділ 12. "Тарнавський"

Знайти Левка Тарнавського виявилось значно складніше, ніж вони сподівались, попри те, що його ім'я стояло майже в самому кінці списку членів товариства "Хранителі тиші" — один з небагатьох записів, залишених нечиркресленим і, судячи з дати, зробленим значно пізніше за більшість інших, у вісімдесятих роках.

— Людина такого віку, якщо взагалі жива, навряд чи значиться в жодних сучасних базах даних під активним статусом, — сказав капітан Багрій, коли Тарас звернувся до нього по допомогу, показавши скан старого реєстру. — Дайте мені день.

День перетворився на два, і коли Багрій нарешті зателефонував, у його голосі відчувалась дивна суміш полегшення й тривоги.

— Живий, — сказав він без передмов. — Левко Юхимович Тарнавський, вісімдесят шість років, мешкає сам у старому будинку на околиці, в районі, що колись називався Гончарним. Пенсіонер, колишній працівник міської бібліотеки. Жодних судимостей, жодних скарг сусідів, зразковий громадянин у всіх сенсах. Але, Гайовий, — тут Багрій зробив паузу, — коли я перевіряв його медичну картку через знайомого лікаря, з'ясувалося, що серце в нього тримається на волосині вже кілька років. Кардіолог дивується, що він взагалі досі рухається самостійно.

— Ми можемо з ним поговорити?

— Спробуйте. Тільки обережно. Такому серцю зайвий стрес ні до чого.

---

Будинок Тарнавського виявився невеликим, дерев'яним, одним із небагатьох таких, що дивом вціліли серед забудови новими багатоповерхівками навколо. Подвір'я заросло бур'яном, але доріжка до дверей була доглянута, підмітена — свідчення того, що господар, попри вік, ще тримався звичного порядку в тому, що міг контролювати.

Тарнавський відчинив двері не одразу, довго розглядаючи їх крізь щілину на ланцюжку, перш ніж зняти його.

— Гайовий, — сказав він, вимовляючи прізвище так, ніби куштував його на смак. — Онук Мирона. Впізнаю очі. Він мав такий самий погляд — уважний, трохи винуватий, ніби постійно вибачається за те, що взагалі існує.

— Ви знали мого діда особисто?

— Знав, — Тарнавський відступив, впускаючи їх у темнуватий передпокій, що пахнув старими книжками й ліками. — Заходьте. У мене небагато часу лишилось на будь-що в цьому світі, тож не буду марнувати його на формальності.

Вітальня виявилась захаращеною так само, як передпокій, — книжкові шафи від підлоги до стелі, стоси паперів на кожній горизонтальній поверхні, стара фотографія в рамці на комоді: молодий чоловік у форменому піджаку бібліотекаря, поруч із групою людей різного віку, знятих на тлі будівлі, яку Тарас упізнав — старий корпус міської філармонії.

— Це товариство? — спитав він, кивнувши на фотографію.

— Одна з небагатьох спільних зустрічей, які ми дозволяли собі за всі роки, — Тарнавський сів у крісло, важко, з тим звуком, з яким сідають люди, чиї суглоби давно втратили легкість. — Небезпечно було збиратись великою групою, але раз на кілька років ми все ж наважувались, здебільшого з приводу похорону когось із засновників чи прийому нового члена. Ця фотографія — тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік. Рік, коли ваш дід приєднався до нас.

Ярина сіла на краєчок дивана, дістаючи копію статуту й реєстру, які вони знайшли в архіві.

— Пане Тарнавський, ми знайшли ці документи, — сказала вона. — Ми знаємо про товариство, про формулу, про циліндри. Але ми не розуміємо мети. Навіщо збирати ці записи? Що товариство робило з ними десятиліттями?

Старий довго дивився на копії документів, перш ніж відповісти, ніби зважував, скільки правди готовий видати за один раз.

— Мета була проста, коли товариство щойно виникло, — сказав він нарешті. — Захистити. Не людей, на жаль, — це виявилось поза нашими можливостями майже одразу. А самі записи. Розумієте, циліндр — це не просто доказ трагедії. Це... як би пояснити людині, яка ніколи не тримала його в руках... це фрагмент реальності, вирваний із звичайного плину часу. Якщо такий фрагмент потрапляє до рук людини, яка розуміє, як ним користуватись, у неправильний спосіб, наслідки можуть бути значно гіршими за одну окрему смерть.

— Що ви маєте на увазі?

— Ясенюк, — вимовив Тарнавський це ім'я з відразою, змішаною з чимось на кшталт старого, притупленого часом жаху, — не зупинився на записі смерті власної сестри. Він продовжував експериментувати роками, десятиліттями, шукаючи спосіб не просто фіксувати смерть, а якимось чином впливати на неї. Скеровувати. Товариство виникло як спротив цьому — люди, які довідались про формулу і жахнулись того, на що вона здатна в руках однієї одержимої людини, вирішили збирати циліндри, вилучати їх із обігу, ховати від тих, хто міг би зловживати ними так само, як зловживав сам Ясенюк.

— Ви говорите про нього так, ніби він досі живий, — обережно сказав Тарас.

Тарнавський подивився на нього довгим, важким поглядом.

— Тому що він живий, пане Гайовий. Принаймні був живий, наскільки мені відомо, ще кілька років тому, коли я мав останній контакт із товариством перед тим, як залишитись, по суті, сам на сам зі своєю старістю. Не питайте мене, як це можливо. Я провів шістдесят років свого життя, намагаючись зрозуміти механізм, і єдине, до чого дійшов, — це те, що формула, застосована певним чином, дозволяє не тільки записувати чужу смерть, а й відкладати власну. Раз за разом. Покоління за поколінням.

Ярина зблідла, і Тарас побачив, як вона мимоволі торкнулась циліндра "Соколенко", який принесла з собою в сумці, ніби шукала в його дотику якоїсь опори.

— Відкладати як? — спитала вона тихо. — Переселяючись у нове тіло? Змінюючи особистість?

— Я не знаю подробиць механізму, — відповів Тарнавський. — Товариство ніколи не проникало настільки глибоко в теорію — наша мета була практичною, а не науковою: зберігати, ховати, не допускати. Але я знаю напевно одне: людина, яку ваш дід і я знали під іменем Ясенюка на початку свого шляху, з часом стала з'являтися під іншими іменами, в іншому вигляді, у різних куточках цього самого міста, і щоразу, коли товариство виявляло її знову, доводилось починати спротив заново, ніби з нуля.