Розділ 9. "Провал. Соколенко"

Наступні два дні минули в тому дивному, напруженому очікуванні, яке буває, коли знаєш: щось неминуче станеться, але не знаєш, звідки саме прийде удар. Тарас і Ярина не наважились повторити помилку з Валентиною — цілодобову облогу, яка, можливо, сама по собі і спричинила зміщення. Натомість вони спробували інше: спостерігати здалеку, не втручаючись напряму, сподіваючись, що коли смерть Тимка Гулька станеться в природному, непоміченому вигляді, вона не матиме потреби "перескакувати" на когось третього.

— Логіка проста, — пояснював Тарас Ярині, малюючи схему на аркуші паперу за столом у своєму кабінеті, наче це могло допомогти впорядкувати щось настільки неврегульоване. — Валентина померла, попри нашу пряму протидію. Отже, пряма протидія якимось чином провокує перерозподіл. Якщо ми просто спостерігатимемо, не втручаючись, можливо, смерть станеться так, як і мала статися спершу, — без наслідків для когось стороннього.

— Тобто ти пропонуєш дивитись, як помирає людина, і нічого не робити?

— Я пропоную не гарантувати нову жертву своїм втручанням.

Ярина довго мовчала, дивлячись на схему, накреслену нерівним почерком.

— Мені це не подобається. Взагалі жодна частина цього плану мені не подобається.

— Мені теж, — чесно відповів Тарас. — Але маєш кращу ідею?

Кращої ідеї не було в жодного з них.

Вони домовились із Тимком про, начебто, звичайну зустріч — Ярина запропонувала йому обговорити можливість виступу на благодійному вечорі архіву, привід, вигаданий нашвидкуруч, аби мати законний привід перебувати неподалік, не викликаючи в нього підозри чи паніки. Тимко, судячи з усього, забув про попередню розмову або вирішив не думати про неї, — він з'явився в кав'ярні бадьорий, усміхнений, розповідав про новий сет, який готував для виступу в п'ятницю.

— До речі, — сказав він, коли розмова про благодійний вечір вичерпалась, — я подумав над вашими словами. Вирішив: якщо мені судилося щось, я краще проведу ці дні активно, ніж ховатимусь. Завтра їду з друзями на риболовлю за місто, на озеро. Давно хотів вирватись із міста.

Тарас відчув, як усередині щось похололо.

— На озеро? Далеко від міста?

— Годину їзди. Чому питаєте таким тоном?

— Просто... — Тарас підбирав слова обережно, намагаючись не видати тривоги. — Просто будьте обережні на воді. Озера бувають підступними.

Тимко засміявся, не сприймаючи це як щось, окрім звичайної батьківської турботи від малознайомої людини.

— Я плаваю з дитинства. Не хвилюйтесь.

Тієї ночі Тарас не спав. Він переглядав прогноз погоди для того району, шукав інформацію про озеро, про глибину, про течії, — марно намагаючись знайти щось конкретне, за що можна було б зачепитись, аби попередити конкретну небезпеку, не втручаючись водночас надто прямо.

О десятій ранку наступного дня зателефонувала Ярина. Голос у неї був такий, що Тарас одразу зрозумів: сталося.

— Тимко, — сказала вона, і більше не змогла продовжити фразу.

Він поїхав з друзями на озеро рано-вранці, як і планував. За словами свідків, усе відбувалось звично: купання, риболовля, багаття на березі. Ніхто не помітив моменту, коли він зайшов у воду востаннє. Тіло знайшли через дві години пошуків — за версією слідства, судома під час плавання, хоча він, за словами друзів, плавав того ранку так само впевнено, як і завжди.

— Ми ж нічого не робили, — сказав Тарас, коли Ярина приїхала до архіву, бліда, з почервонілими очима. — Ми не втручались напряму. Ми лишились осторонь.

— І це не допомогло. — Голос Ярини тремтів від стримуваних сліз і люті водночас. — Тарасе, може, річ не в тому, втручаємось ми чи ні. Може, смерть просто знаходить спосіб статися так чи інакше, і всі наші теорії про "правила" — просто спроба знайти сенс там, де його немає.

Тарас не мав що відповісти. Схема на аркуші паперу, яку він накреслив два дні тому, здавалась йому зараз безглуздою, наче дитячий малюнок, яким намагались пояснити щось, що не піддається жодним поясненням.

Того ж вечора, коли поліція офіційно закрила справу як нещасний випадок, на місці, де знайшли тіло Тимка, — на прибережному піску, серед слідів, що вже наполовину змило хвилями, — рибалка, який приєднався до пошуків, знайшов ще один восковий циліндр. Свіжий, чистий, без жодних слідів багаторічного зберігання, ніби щойно вийшов з майстерні.

Капітан Багрій особисто привіз його Тарасу того ж вечора, з обличчям людини, яка вже не намагається шукати раціональні пояснення, а просто виконує свою роботу якнайкраще в неможливих обставинах.

— Ім'я на етикетці вам знайоме? — спитав він, простягаючи циліндр, загорнутий у поліетиленовий пакет для доказів.

Тарас прочитав напис і відчув, як земля під ногами знову стає нестабільною.

— Ні, — сказав він чесно. — Уперше бачу це прізвище.

— Тоді раджу вам почати знайомство швидше, ніж минулого разу, — сказав Багрій похмуро. — Бо, судячи з усього, часу в нас традиційно не так багато.

---

Ярина того вечора лишилась в архіві допізна, кажучи, що хоче каталогізувати нові циліндри, доки свіжі враження ще не стерлись з пам'яті. Тарас, помітивши, як вона сидить над столом, механічно перебираючи папери, не заносячи жодних нотаток, зрозумів: справа не в каталогізації.

— Ти в порядку? — спитав він.

— Ні, — відповіла вона чесно. — Але не тому, про що ти думаєш.

Вона потягнулась до сумки, що стояла біля її ніг, — звичної, потертої шкіряної торби, з якою вона приходила щодня, — і Тарас, сидячи навпроти, ненароком помітив, як усередині, серед реставраторських інструментів і нотатників, блиснуло щось знайоме: округла форма, обгорнута тканиною, надто добре йому знайома за останній тиждень.

— Ярино. Що це в тебе в сумці?

Вона застигла, рука на півдорозі до застібки.

— Нічого, що стосується поточної справи.

— Це циліндр. Я впізнаю форму крізь тканину. — Тарас підвівся, обійшов стіл. — Ярино, якщо в тебе є ще один циліндр, про який ти мовчала весь цей час, мені треба знати.