Розділ 7. "Тимко"

"Скрипковий ключ" виявився невеликим підвальним баром у центрі — цегляні стіни, приглушене світло, запах кави, змішаний із запахом вологого дерева старих меблів. На невеликій сцені в кутку молодий чоловік із гітарою доспівував щось меланхолійне, і Тарас упізнав його раніше, ніж встиг подивитись на фотографію, яку раніше знайшов у соціальних мережах, — той самий вигляд, та сама неохайна зачіска, той самий погляд людини, яка звикла тримати публіку увагою навіть у напівпорожньому залі.

Вони дочекались кінця сету. Тимко Гулько зійшов зі сцени, закинув гітару за плече й попрямував до бару за пивом — рухи легкі, безтурботні, зовсім не схожі на рухи людини, чиє ім'я щойно з'явилось на воску, що пахнув століттям.

— Пане Гулько? — Тарас підійшов обережно, намагаючись, щоб голос звучав природно. — Можна поговорити хвилинку?

— Якщо ви з приводу вчорашнього виступу, я вже все сказав власнику бару, — Тимко озирнувся, оцінюючи їх з іронічним прищуром. — Апаратура була не моя, звук був поганий не з моєї вини.

— Це не про виступ. — Ярина сіла на сусідній барний стілець, підбираючи слова обережніше, ніж перед Валентиною кілька днів тому — цього разу вона знала, наскільки абсурдно все звучатиме. — Ми з архіву. У нас є підстави вважати, що вашому життю може загрожувати небезпека.

Тимко засміявся — коротко, щиро, без злості.

— Мені двадцять три роки, я співаю в барах за копійки й винаймаю квартиру з двома сусідами, які постійно забувають платити за газ. Яка небезпека може загрожувати такій людині? Хіба що сусід підпалить плиту.

— Ми серйозно, — сказав Тарас. — Чи знайоме вам ім'я Валентина Ластівка?

— Ні. А мало б?

— Вона померла три дні тому. Раптова зупинка серця, без жодних причин. Перед цим ми три дні намагались її захистити, знаючи заздалегідь дату й приблизний час. Того ранку, коли вона померла, з'явився новий запис — із вашим ім'ям.

Тимко перестав посміхатись, хоча в очах ще лишалась іскра недовіри — типова реакція молодої людини, яка вважає, що смерть трапляється з кимось іншим, ніколи не з нею особисто.

— Записом чого?

— Останніх хвилин життя, — сказала Ярина тихо. — На старовинному фонографічному циліндрі. Ми знаємо, як це звучить.

— Це звучить як розіграш, — Тимко сьорбнув пива, але рука в нього злегка тремтіла. — Або як спроба залякати мене заради якогось конкурсу на найкращий страшний розіграш року.

— Ми могли б показати вам циліндр.

— Ні. — Тимко відсунув склянку, раптом посерйознівши по-справжньому. — Знаєте що, ні. Я не хочу цього чути. Якщо ви кажете правду — а щось у ваших обличчях змушує мене думати, що ви самі в це вірите, — то я не хочу знати, що саме там записано. Я краще житиму, не знаючи деталей власної смерті, ніж проведу решту життя, чекаючи на неї.

Це була несподівана відповідь, і Тарас на мить розгубився — Валентина хотіла знати все, до останнього слова, а цей молодий чоловік свідомо обирав незнання, і, можливо, у цьому виборі було більше мудрості, ніж у їхньому власному підході.

— Тоді дозвольте нам хоча б потурбуватись про вашу безпеку в найближчі дні, — сказала Ярина. — Без деталей. Просто перестрахуватись.

— Я не збираюсь відміняти виступи чи ховатись удома, якщо ви про це. — Тимко похитав головою. — Слухайте, я вдячний за турботу, справді. Але якщо мені судилось померти, я краще проведу останні дні так, як хочу сам, а не в облозі, як... ви кажете, ця жінка, Ластівка. Три дні страху й чергування — і все одно померла. То яка різниця?

Тарас не мав що заперечити. У словах Тимка була жорстока логіка, з якою важко було сперечатись після того, що сталось із Валентиною.

— Принаймні дозвольте нам лишити вам номер телефону, — сказав він. — Якщо щось здасться дивним — будь-що, — зателефонуйте одразу.

Тимко неохоче кивнув, взяв запропоновану візитку й сховав до кишені так, ніби хотів якнайшвидше забути про весь цей дивний вечір.

---

Вони вже збирались іти, коли біля виходу з бару Тарас помітив постать, що стояла в тіні коридору, що вів до вбиральні, — високу, худу, з сивиною під коміром плаща.

Хмара.

— Ви, — сказав Тарас, роблячи крок уперед, забуваючи про будь-яку обережність. — Стійте.

Цього разу чоловік не спробував втекти. Він стояв нерухомо, дивлячись на Тараса з тим самим виразом сумної теплоти, який так вразив його три дні тому в кабінеті архіву.

— Пане Гайовий. Пані Соколенко. — Він кивнув кожному окремо, ніби вони зустрічались на світському прийомі, а не в підвальному барі після нічної погоні. — Бачу, ви вже знайшли молодого музиканта. Швидко працюєте.

— Що вам потрібно? Чому ви весь час з'являєтесь там, де ми опиняємось?

— Я не з'являюсь там, де опиняєтесь ви. — Хмара говорив повільно, зважуючи кожне слово. — Це ви опиняєтесь там, де вже давно перебуваю я. Різниця важлива, хоча зараз, підозрюю, для вас не очевидна.

— Ви вкрали циліндр Ластівки. Точніше, намагались.

— Я намагався забрати його в безпечне місце, до того як він з'явиться в чиємусь звіті поліції та привабить увагу тих, для кого зникнення чи присутність цього конкретного запису важить набагато більше, ніж ви можете уявити.

— Хто ці "ті"? — спитала Ярина.

Хмара подивився на неї довше, ніж на Тараса, — оцінюючи, здавалось, не тільки її, а й щось, пов'язане з нею особисто, чого Тарас поки не розумів.

— Не зараз, — сказав він нарешті. — Ви ще не готові почути відповідь, а я не готовий її дати, поки не переконаюсь, що ви розумієте бодай базові правила гри, у яку вплуталися.

— Це не гра, — різко сказав Тарас. — Померла жінка. Реальна людина.

— Я знаю. — Вперше в голосі Хмари промайнуло щось схоже на біль, справжній, невдаваний. — Повірте, я знаю це краще за вас. Я бачив набагато більше таких смертей, ніж вам хотілося б уявити за все ваше життя.

— Тоді допоможіть нам зупинити наступну.

Хмара похитав головою — повільно, майже з жалем.

— Ви досі не зрозуміли головного, пане Гайовий. Ви не можете зупинити смерть. Жодну з них. Ви можете тільки вибирати, кому саме доведеться зустрітись із нею замість когось іншого. Кожна ваша спроба порятунку — це не милосердя. Це перерозподіл.