Розділ 6. "Підозрювані. Зміщення"

Поліція приїхала за сорок хвилин — спершу дільничний наряд, потім, коли Софія Панасівна за протоколом викликала слідчого через раптовість смерті без видимих причин, з'явився чоловік середніх років у мокрому плащі, який відрекомендувався капітаном Остапом Багрієм.

Він мав вигляд людини, що вже бачила забагато смертей, аби дивуватися черговій, — і водночас вигляд людини, яка звикла помічати те, чого не помічають інші.

— Отже, — сказав він, оглядаючи вітальню, де досі сиділи Тарас, Ярина й лікарка, кожен зі своєю чашкою вже холодного чаю, до якого ніхто не торкався. — Троє дорослих людей провели ніч у квартирі жінки похилого віку, встановили цілодобове чергування, викликали приватного кардіолога, а вранці вона все одно померла від раптової зупинки серця без видимих причин. Хтось із вас пояснить мені, чому ви взагалі тут опинились?

Тарас і Ярина переглянулись. Правда звучала настільки неправдоподібно, що будь-яка версія, окрім чесної, здавалась би менш підозрілою.

— Ми отримали інформацію, що пані Ластівці може загрожувати небезпека, — сказав Тарас обережно. — Вирішили підстрахуватись.

— Яку інформацію? Від кого?

— Це... складно пояснити коротко.

— У мене вся ніч попереду, — Багрій сів у крісло навпроти, не знімаючи плаща, з виглядом людини, готової чекати стільки, скільки знадобиться. — Спробуйте довго.

Тарас розповів — про циліндри, про запис, про дату, про попередню смерть чоловіка на прізвище Величко, свідомо оминаючи найдивніші деталі, як-от значок у формі циліндра чи слова незнайомця про діда. Багрій слухав мовчки, не перебиваючи, тільки один раз підняв брову, коли почув про восковий валик, знайдений на підвіконні щойно, посеред ночі, у квартирі, куди, за словами свідків, ніхто не входив і не виходив.

— Покажіть мені цей новий циліндр, — сказав він нарешті.

Ярина принесла валик, обережно тримаючи його в рушнику, ніби боялась, що доказ розсиплеться, щойно на нього подивляться з підозрою. Багрій оглянув етикетку, тоді дістав телефон і сфотографував напис.

— Тимофій Гулько, — прочитав він уголос. — Це прізвище мені знайоме. Молодий, музикант, грає десь у барах у центрі. Місяць тому був свідком у справі про хуліганство, я його допитував особисто.

— Ви знаєте його особисто? — Тарас відчув, як щось усередині нього стискається. — Значить, це реальна людина. Не вигадане ім'я.

— Абсолютно реальна. І, наскільки я знаю, цілком жива на цей момент. — Багрій подивився на циліндр так, ніби той міг у будь-яку мить ожити й дати свідчення сам. — Поясніть мені, будь ласка, як воскова платівка, зроблена, судячи з матеріалу, років сто тому, могла з'явитись цієї ночі в закритій квартирі з написаним на ній ім'ям людини, яку я допитував місяць тому.

— Ми самі намагаємось це зрозуміти, — сказала Ярина.

— Спробуйте краще. — Голос Багрія став твердішим. — Бо на разі в мене є труп жінки, чия смерть точно збігається з тим, що записано на старовинному циліндрі, троє свідків з дивною історією про якісь містичні передбачення, і новий доказ, що з'явився нізвідки в замкненому приміщенні. Якщо я подам це в звіт так, як воно є, мене або звільнять за некомпетентність, або відправлять на психіатричну експертизу. Тож допоможіть мені зрозуміти, з чим я маю справу, перш ніж вирішувати, кого з вас затримувати.

Тарас глибоко вдихнув.

— Капітане, я архіваріус. Раціональна людина, яка все життя шукала логічні пояснення. Я теж не вірю в те, що зараз відбувається. Але факти такі: перший циліндр збігся з реальною смертю до найменших подробиць. Другий передбачив смерть пані Ластівки з точністю до хвилин, попри те, що ми зробили все, що могли, аби цьому запобігти. І щойно, коли пані Ластівка померла, з'явився третій циліндр — з іменем людини, яку ви особисто знаєте живою.

— Ви натякаєте, що... що? Смерть якимось чином переходить від однієї людини до іншої?

Тарас і сам уперше почув цю думку, сформульовану вголос так прямо, — і водночас зрозумів, що саме це і крутилось у нього в голові останню годину, поки він дивився на нове ім'я на воску.

— Можливо, — сказав він повільно. — Ми намагались запобігти смерті пані Ластівки. Може, вона не зникла. Може, вона просто... перемістилась.

У кімнаті стало тихо. Софія Панасівна, яка досі мовчала, стискаючи в руках свою медичну валізку, раптом заговорила — тихо, ніби боялась порушити щось крихке.

— За тридцять років практики я бачила сотні смертей. Природних, раптових, необ'яснимих. Але завжди, завжди можна знайти причину, навіть якщо вона мала, навіть якщо непомітна. У цієї жінки серце зупинилось без жодних медичних передумов, за двадцять хвилин після того, як я особисто виміряла їй пульс шістдесят два удари на хвилину. Такого не буває. Просто не буває.

— І все ж це сталось, — сказав Багрій, підводячись. — Гаразд. Ось що ми зробимо. Я не буду поки що нікого затримувати — формальних підстав для цього немає, а версія про "перенесену смерть" точно не піде в офіційний звіт. Але я хочу, щоб ви обидва, — він кивнув на Тараса й Ярину, — тримали мене в курсі всього, що дізнаєтесь. І я хочу, щоб перше, що ви зробили після цієї розмови, — це знайшли того музиканта, поки з ним не сталось те саме, що з пані Ластівкою.

— Ви вірите нам? — спитала Ярина з подивом.

— Я не вірю в містику, — відповів Багрій сухо. — Я вірю в тіла, які лежать переді мною без причини смерті, і в докази, яких я не можу пояснити жодним відомим мені способом. Це не одне й те саме, що віра у ваші циліндри. Але поки я не знайду кращого пояснення, я працюватиму з тим, що є.

---

Вони вийшли з будинку близько сьомої ранку, коли небо тільки почало сіріти, а дощ нарешті стих, лишивши по собі важку, вологу тишу. Тарас відчував, як утома накочується хвилями, змішана з чимось важчим за втому, — почуттям провини, яке не мало логічного обґрунтування, але від того не ставало легшим.

— Ми не вбивали пані Ластівку, — сказала Ярина, ніби прочитавши його думки, коли вони сідали в машину. — Ми намагались її врятувати.