Розділ 5. "Строк"

Два дні до п'ятниці Тарас і Ярина провели в тому, що сам Тарас подумки називав "облогою" — хоча вголос це слово ніхто з них не вимовляв, ніби боявся, що воно накличе саме те, чого вони намагалися уникнути.

Валентина спершу опиралась. Вона не хотіла охорони, не хотіла, щоб у її квартирі чергували двоє незнайомих людей, не хотіла лікаря, якого Ярина знайшла через знайому з реставраційної лабораторії — літню кардіологиню на пенсії, готову провести ніч поруч "просто про всяк випадок".

— Я прожила шістдесят один рік без няньок, — сказала вона в перший вечір, коли Тарас розклав на її кухонному столі план дій, написаний від руки, як список для якогось військового навчання. — Не збираюсь заводити їх зараз, у ситуації, яка, найпевніше, виявиться дурним збігом обставин.

— Тоді дозвольте нам просто побути поруч, — сказала Ярина. — Не як нянькам. Як людям, яким не байдуже, що з вами станеться.

Це подіяло краще за будь-які аргументи про безпеку. Валентина зітхнула, подивилась на них обох довгим, оцінюючим поглядом і кивнула.

Наступні два дні перетворились на дивну суміш побутової турботи й прихованого жаху. Тарас перевірив кожне вікно квартири, кожен замок, кожну щілину, крізь яку теоретично міг би проникнути хтось сторонній. Ярина обдзвонила дільничного, домовилась про додатковий патруль на вулиці — офіційно "у зв'язку із заявою про спробу проникнення в архів", хоча насправді йшлося зовсім про інше. Кардіологиня, яку звали Софія Панасівна, оглянула Валентину, зняла кардіограму, сказала, що серце в порядку, тиск у нормі, жодних тривожних показників.

— Наскільки я можу судити медично, — сказала вона, складаючи прилад назад у валізку, — ця жінка проживе ще років двадцять. Але я залишусь, раз ви так наполягаєте.

Валентина за ці два дні розповіла їм більше, ніж, мабуть, розповідала будь-кому за останні роки, — про чоловіка, який помер п'ятнадцять років тому, про доньку, що жила в іншому місті й дзвонила раз на тиждень, про кар'єру, яка обірвалась не через талант, а через якийсь давній конфлікт із художнім керівником філармонії, про який вона говорила з усмішкою, що ховала образу, не загоєну й досі.

— Знаєте, що найдивніше? — сказала вона ввечері четверга, коли до кінця відліку лишалось менше доби. — Я не боюсь смерті як такої. Я боюсь того, що вона прийде саме так, як записано на тому воску — безглуздо, невизначено, без жодного сенсу. Якщо мені судилось померти, я хотіла б хоча б розуміти, від чого.

— Хочете послухати запис? — обережно спитала Ярина. — Ще раз, повністю?

— Ні, — відповіла Валентина після паузи. — Так.

Вони принесли переносний програвач, спеціально підготовлений Яриною так, щоб не пошкодити крихкий віск. Голка лягла на борозну, і кімнату наповнило власне дихання Валентини — тільки не теперішнє, спокійне, а майбутнє: уривчасте, важке, з довгими паузами.

*"...чому так тихо... я ж не замикала двері на защіпку... хтось..."*

Пауза. Дихання стає повільнішим.

*"...ні, це просто протяг... просто протяг..."*

Тиша.

Валентина сиділа нерухомо, стиснувши руки на колінах, і коли запис скінчився, сказала тільки одне слово:

— Двері.

— Що?

— Я завжди замикаю двері на защіпку. Завжди, без винятків, ще з дев'яностих, коли в цьому будинку сталось пограбування в сусідній квартирі. Але на записі я кажу, що не замкнула. Це... це неможливо. Я не забуваю такі речі.

Тарас перевірив замок особисто того ж вечора — важка металева защіпка, стара, але справна, саме такого типу, який неможливо було б випадково залишити відкритим. Він двічі показав Валентині, як вона працює, і двічі вона підтвердила, що ставить її щовечора автоматично, не замислюючись, як чистить зуби.

— Ми будемо перевіряти щогодини, — сказав Тарас. — Двері, вікна, все.

---

Ніч на п'ятницю вони провели утрьох — Тарас, Ярина й Софія Панасівна — у вітальні квартири Валентини, тоді як сама вона лежала у спальні, двері якої лишались прочиненими, щоб чути дихання. Кардіологиня періодично заходила перевірити пульс і тиск, щоразу виходячи з тим самим коротким звітом: "усе в нормі".

Час, зазначений на цифровому годиннику мікрохвильовки на кухні, повз повільніше, ніж, здавалося, взагалі можливо для звичайних секунд. Опівночі Тарас особисто перевірив защіпку на вхідних дверях — замкнена. О першій — те саме. О другій, коли за вікном не було чутно нічого, крім рідкісних машин на мокрому асфальті, Ярина сказала пошепки:

— Може, ми справді щось зробили не так, як мало б статись. Може, саме тому, що ми тут, нічого не станеться.

— Не кажи так, — відповів Тарас. — Не спокушай долю раніше часу.

Він сам не вірив у долю, ще тиждень тому назвав би таку фразу забобоном, недостойним раціональної людини. Але зараз, о другій ночі, у чужій квартирі, серед запаху валеріани й старих нот, він ловив себе на думці, що готовий повірити в що завгодно, аби тільки ранок настав без нічого поганого.

О третій сорок п'ять Софія Панасівна зайшла перевірити Валентину востаннє за цю годину й вийшла з кімнати з дещо іншим виразом обличчя — не тривожним, скоріше здивованим.

— Вона спить, — сказала лікарка. — Міцно. Пульс рівний, шістдесят два удари. Все чудово.

Вона повернулась до крісла, у якому дрімала весь вечір, і за кілька хвилин сама заснула — виснаження медичної практики, яку вона давно облишила, взяло своє.

Тарас глянув на годинник. Три сорок дев'ять. Час, зазначений комунальниками як приблизний момент попереднього трагічного випадку — той самий час, який вони обчислили за диханням на записі Валентини — минав, минав уже.

О четвертій він відчув, як щось усередині нього почало розслаблюватись. О четвертій п'ятнадцять він майже дозволив собі усмішку. Ярина, що сиділа поруч, торкнулась його руки — не романтичним жестом, а просто дотиком двох людей, які щойно разом пережили щось важче за них самих.

— Здається, вийшло, — прошепотіла вона. — Здається, ми справді щось змінили.

О четвертій двадцять три Тарас підвівся, щоб перевірити Валентину вкотре — вже не з тривогою, а майже з ритуальної звички, як людина, що продовжує рахувати кроки навіть після того, як небезпечна ділянка шляху пройдена.