Розділ 4. "Гонитва. Батько"

Двері північного крила були прочинені — не виламані, а саме прочинені, наче хтось скористався ключем, а не силою. Тарас затримався на порозі рівно на стільки, скільки знадобилось, щоб зрозуміти: сигналізація спрацювала не через несправність, і побіг далі коридором, де під ногами хрустіло розсипане скло від розбитої лампи.

Двері його кабінету стояли навстіж. Шафа з ящиками була відчинена, солома розкидана по підлозі, а біля вікна, спиною до нього, стояв чоловік у темному плащі — високий, худий, з сивиною, що вибивалась з-під коміра, тримаючи в руках циліндр із написом "Ластівка В. С."

— Ані руш, — сказав Тарас, хоча й сам не знав, що робитиме, якщо чоловік не послухається.

Чоловік не послухався. Він обернувся повільно, майже спокійно, ніби Тарас перервав не крадіжку, а звичайну зустріч у бібліотеці.

— Ви поспішили, пане Гайовий, — голос був хрипкий, з якоюсь дивною теплотою, зовсім не злодійською. — Я сподівався встигнути раніше.

— Хто ви такий? Покладіть циліндр.

— Це не ваша власність. — Чоловік стиснув циліндр обережніше, ніж тримав би власне життя. — Точніше, формально ваша, за паперами. Але не по суті. Ця жінка ще жива, а ви тримаєте запис її смерті в шухляді, замкненій на звичайний ключ, який будь-хто зламає цвяхом за десять секунд. Це недбальство, а не збереження.

— Тоді поясніть мені, що це за запис і звідки він у вас взявся б, якби я дозволив вам його забрати.

Чоловік усміхнувся — сумно, майже по-батьківськи, і від цього Тарасові стало ще незатишніше, ніж якби той огризнувся.

— Я не забираю. Я захищаю. Різниця, яку ви поки що не здатні оцінити, бо не знаєте контексту.

Він рушив до вікна — не бігом, а швидким, вивіреним кроком людини, яка добре знає план приміщення і знає, куди веде цей маршрут. Тарас кинувся навперейми, встиг схопити його за рукав плаща, але чоловік виявився сильнішим, ніж здавався на зріст, — різким рухом вивільнився, і Тарас втратив рівновагу, вдарившись плечем об край шафи.

— Хто ви такий?! — крикнув він, підводячись.

Чоловік уже був біля службового виходу, того, яким користувались рідко, — очевидно, знав про нього заздалегідь. На порозі він зупинився на секунду, обернувся, і в тьмяному світлі коридору Тарас нарешті розгледів його обличчя: глибокі зморшки, гострі, уважні очі, шрам над лівою бровою.

— Спитайте свого діда, — сказав чоловік. — Ой, вибачте. Він же не може відповісти.

Двері зачинились. Коли Тарас вибіг надвір, вулиця вже була порожня — тільки мокрий асфальт, відблиски ліхтарів і десь удалині звук двигуна, що набирав швидкість.

Він повернувся в кабінет, важко дихаючи, і тільки тоді помітив: циліндр Валентини лежав на підлозі, цілий, недоторканий. Чоловік не встиг — чи не захотів — забрати його з собою. Натомість поруч, на паркеті, лежав маленький металевий значок, що впав, мабуть, коли той висмикував рукав із хватки Тараса, — крихітний, у формі воскового циліндра, потемнілий від часу.

Той самий, про який казала Валентина Ластівка.

---

Ступак прийшла за двадцять хвилин, розлючена й перелякана водночас, — здебільшого через те, що доведеться пояснювати начальству, чому в державному архіві сталося проникнення, а нічого суттєвого не вкрадено.

— Опишіть його ще раз, — сказала вона, роблячи нотатки в блокноті так різко, що олівець мало не ламався.

— Років шістдесят п'ять, може сімдесят. Худий, високий, сивий. Шрам над лівою бровою. Знав внутрішній план будівлі — пройшов до службового виходу, яким я сам користуюсь рідко.

— Це не схоже на випадкового зловмисника.

— Ні, — погодився Тарас. — Це схоже на людину, яка вже бувала тут раніше. Можливо, багато разів.

Він не сказав їй про значок. Не пояснив би, чому, — просто відчув, що ця деталь має лишитися між ним і ним самим, принаймні поки він не зрозуміє, що вона означає.

Коли Ступак нарешті пішла, залишивши техніка перевіряти систему сигналізації, Тарас сів за стіл, дістав з кишені значок і поклав його поруч із циліндром Валентини. Дві речі, зроблені з різних матеріалів у різні епохи, але явно частина одного й того самого світу — світу, до якого належав і його дід.

Він набрав номер батька, хоча була вже майже північ.

---

Ілля Гайовий відкрив двері в халаті, з обличчям людини, розбудженої серед ночі й готової почути про щось погане.

— Що сталось? Ти в порядку?

— Я в порядку, тату. Мені треба поговорити. Про діда.

Обличчя батька змінилось так швидко й так виразно, що Тарас на мить забув усі приготовлені слова. Ілля відступив у глиб коридору, впускаючи сина, але без звичного гостинного жесту — радше з тим виглядом, з яким впускають лікаря, що приніс погані новини.

— О цій порі? Про діда?

— Мені дісталась дивна колекція. Заповідана анонімно, дев'ять років тому. На реєстраційному документі — позначка "М. Г.". Тату, це його ініціали.

— Могли б бути будь-чиї ініціали.

— Могли б. Але сьогодні ввечері в мій кабінет вдерся чоловік, який точно знав дорогу до службового виходу, і коли я спитав, хто він, сказав мені спитати про це у свого діда.

Ілля сів на кухонний стілець важко, ніби ноги раптом відмовились тримати вагу, яку тримали шістдесят два роки.

— Сідай, — сказав він нарешті. — Чаю хочеш?

— Тату, я не хочу чаю. Я хочу знати, у що був втягнутий дід.

— Я сам мало що знаю. Мені було стільки років, скільки тобі зараз, коли... — Ілля затнувся, поглянув у вікно, за яким усе ще накрапав дощ. — Твій дід усе своє життя пропрацював в архіві, ти й сам це знаєш. Останні роки — переважно з якимись старими фондами, документами. Він ніколи не говорив про роботу вдома. Категорично.

— Це не звучить як людина, яка просто розбирала папери.

— Тарасе, я не знаю подробиць. Я знаю тільки, чим це закінчилось.

— І чим же?

Батько мовчав так довго, що Тарас уже подумав — розмова на цьому й скінчиться, як завжди, коли він намагався говорити про діда. Але цього разу Ілля заговорив — тихо, ніби боявся, що слова, вимовлені вголос, стануть реальнішими.