Розділ 3. "Заповідач і колекціонер"

Валентина Ластівка зустріла їх увечері вже іншою людиною — не тією гострою, зверхньою жінкою, що зачинила двері перед носом кілька годин тому, а кимось меншим, стомленим, ніби за день з неї витягли частину впевненості, з якою вона прожила все своє життя.

— Заходьте, — сказала вона, відступаючи в глиб коридору. — Тільки без пафосу, будь ласка. Я не хочу драми. Я хочу зрозуміти.

Квартира виявилась захаращеною нотами й старими афішами — концерти сімдесятих, вісімдесятих років, її ім'я великими літерами на пожовклому папері. На стіні висів портрет молодої жінки в сценічній сукні, і Тарас не одразу впізнав у ній господиню.

— Я передзвонила не тому, що повірила вам, — сказала Валентина, вмощуючись у крісло й вказуючи гостям на диван. — А тому, що весь день не могла позбутися одного спогаду. Дуже давнього. Я думала, що забула про нього назавжди, а виявилось — ні.

— Якого спогаду? — обережно спитала Ярина.

— Мені було років двадцять п'ять. Я щойно закінчила консерваторію, співала в хорі при філармонії. Якось після репетиції до мене підійшов чоловік — старий уже тоді, хоча, може, просто здавався старим двадцятип'ятирічній дівчині. Він сказав дивну річ. Сказав: бережіть свій голос, панночко, він цінніший, ніж ви думаєте — деякі голоси записують двічі. Я тоді посміялась і забула. А сьогодні, коли ви пішли, я раптом усе згадала, слово в слово.

— Ви пам'ятаєте, як його звали?

— Ні. Але пам'ятаю, що на лацкані в нього був значок — маленький, у формі воскового циліндра. Тоді я подумала, що це просто прикраса колекціонера грамплатівок. Дивак із філармонійної публіки.

Тарас переглянувся з Яриною. Це було вперше, коли хтось поза їхньою парою підтвердив, що феномен — не новина останніх днів, а щось, що тягнеться десятиліттями.

— Пані Ластівко, ви не пригадуєте, чи траплялось прізвище Хмара? — спитав Тарас навмання, згадавши папку, яку сьогодні вранці показувала йому Марина Ступак.

Валентина насупилась, ніби прислухаючись до чогось усередині себе.

— Здається... так. Але не певна. Можливо, плутаю з якимось іншим прізвищем. Пробачте, стільки років минуло.

Вони пробули в неї ще з годину, більше не говорячи про циліндр і дату — Валентина явно втомилась, а Тарас не бачив сенсу тиснути далі. Прощаючись, вона затримала його руку трохи довше, ніж потрібно для звичайного потиску.

— Якщо це правда, — сказала вона тихо, — я хочу знати заздалегідь. Не тому, що вірю, ніби це можна змінити. А тому, що хочу встигнути попрощатися з тими, з ким варто попрощатись.

Ці слова переслідували Тараса всю дорогу назад в архів.

---

Наступного ранку він вирішив зайнятися тим, що вмів найкраще, — документами. Якщо циліндри не піддавалися раціональному поясненню, то заповіт, за яким колекція перейшла до нього особисто, точно мав паперовий слід. Заповіти не з'являються нізвідки.

Нотаріальна контора виявилась менш охочою до співпраці, ніж він сподівався.

— Розумієте, пане Гайовий, — терпляче пояснювала клерк, немолода жінка з утомленими очима, — воля заповідача передбачала повну анонімність. Це законно. Ми зобов'язані виконати умови, навіть якщо спадкоємець хоче знати, хто саме заповів йому майно.

— Але має бути підпис. Має бути особа, яка оформлювала документ за життя.

— Заповіт оформлений через закриту довірчу процедуру дев'ять років тому. Особа, яка його склала, на момент складання була жива й дієздатна. Це все, що я маю право сказати.

— Дев'ять років тому, — повторив Тарас повільно. — Тобто заповідач знав, кому залишить колекцію, за дев'ять років до того, як я взагалі почав тут працювати?

Клерк лише розвела руками — мовляв, дивно, знаю, але таке буває.

Він попросив хоча б поглянути на реєстраційний бланк, не розкриваючи імені, — формальність, яку йому неохоче, але дозволили. На бланку, під графою "засвідчено", стояв підпис нотаріуса і поряд — маленька, майже непомітна позначка, зроблена іншим чорнилом, ніби додана окремо: літери "М. Г." та дата.

Тарас довго дивився на ці два символи. М. Г. Мирон Гайовий. Його дід, який помер, коли Тарасові було дванадцять, у пожежі, про яку в родині не говорили ніколи.

— Що означає ця позначка? — спитав він, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Не знаю, — чесно відповіла клерк. — Схоже на позначку внутрішнього контролю. Іноді треті особи засвідчують факт передачі документів на зберігання. Втім, це вже виходить за межі того, що я можу коментувати.

Тарас вийшов з контори з відчуттям, що земля під ногами стала трохи менш надійною, ніж вранці.

---

Повернувшись до архіву, він застав Ярину за столом з розкладеними циліндрами — вона методично каталогізувала кожен, звіряючи стан воску з приблизним роком випуску.

— У нас гість, — сказала вона, не піднімаючи голови. — Точніше, був. Заходив Геннадій, розпитував про ваші ящики. Ви ж знаєте Рутка — якщо в архіві з'явилась таємниця, він про неї дізнається раніше за начальство.

Геннадій Рутко, архіваріус зі суміжного відділу, славився здатністю знати все про всіх ще до того, як це "все" ставало офіційним. Тарас знайшов його в курилці біля чорного входу — той саме розповідав комусь по телефону історію, яка вочевидь не мала стосунку до роботи.

— Гайовий! А я тебе шукав, — Рутко відклав телефон з тією швидкістю, яка видавала: він чекав саме на цю розмову. — Чув, тобі якийсь дивний спадок звалився. Циліндри там, воскові.

— Звідки чув?

— Місто маленьке, архів ще менший. — Рутко підморгнув. — Слухай, а ти ім'я Хмара знаєш? Омелян Гаврилович Хмара?

Тарас відчув, як усередині щось стислося.

— Ні. А маю знати?

— Це старий колекціонер, років двадцять чи тридцять скуповує все, що пов'язане зі старими фонографами й восковими записами. Приватні аукціони, конфісковані архіви, розпродажі спадщин — де тільки не з'явиться такий лот, там і Хмара. Про нього легенди ходять: нібито він за одну рідкісну плівку віддав квартиру. Дивак, але з грошима і зв'язками. Якщо у тебе колекція, яку варто зберегти в таємниці, раджу з ним не стикатись — або навпаки, познайомитись раніше, ніж він знайде тебе сам.