Розділ 2. "Реставраторка. Три дні"

Ярина Соколенко з'явилася в архіві о восьмій ранку — на дві години раніше, ніж домовлялися, з чашкою кави в одній руці і валізкою реставраторських інструментів в іншій, ніби прийшла не на консультацію, а на війну.

— Ступак сказала, у вас тут щось цікаве, — вона поставила валізку на стіл так різко, що Тарас мимоволі відсунув циліндри на край. — Вона не сказала, що саме. Тільки що ви поводитесь дивно з учора.

— Я поводжусь так само, як завжди.

— Саме це вона й мала на увазі. — Ярина скинула плащ, з якого крапало на паркет, і сіла навпроти, не чекаючи запрошення. — Ну. Показуйте, що вас так налякало, архіваріусе.

Тарас не любив, коли його називали архіваріусом з такою інтонацією, ніби це синонім до «людини, яка боїться власної тіні». Але суперечити не було часу — він увімкнув фонограф і поставив перший циліндр.

Хрипке дихання. Двері, які не замкнули. Тиша замість смерті.

Ярина слухала мовчки, не рухаючись, і тільки коли голка з'їхала на порожню доріжку, зняла окуляри й протерла їх об светр — рух, який Тарас потім навчиться впізнавати як ознаку того, що вона щось приховує за буденністю.

— Хто це записав?

— Не знаю. Знаю тільки, що чоловік, чий голос ви щойно чули, помер десять днів тому. Впав зі сходів. Причина смерті в новинах збігається з тим, що записано на воску.

— Це може бути постановка. Хтось міг записати текст пізніше, підробивши під старий запис.

— Я теж так подумав. — Тарас підсунув їй лупу й циліндр під світло настільної лампи. — Подивіться на структуру воску. Ви реставратор, не я.

Ярина взяла циліндр так, як бере хірург інструмент — двома пальцями, без зайвого тиску, обертаючи проти світла. Мовчала довше, ніж Тарасу хотілося.

— Оцей матеріал не робили після тридцятих років, — сказала вона нарешті. — Склад воску, спосіб пресування борозни — це старе виробництво, не новоділ. Якщо це підробка, то хтось десятиліттями зберігав чистий, невживаний циліндр початку століття, щоб одного разу записати на нього історію про якогось Величка, якого до вчора ніхто не знав. Це... нераціонально навіть для дуже терплячого злочинця.

— Отже?

— Отже я не знаю, що це. І мені це не подобається. — Вона відклала циліндр і подивилась на нього просто, без звичної іронії. — Що ще у ящиках?

Тарас показав другий циліндр. Ім'я на етикетці. Дата — найближча п'ятниця.

— Це не запис про минуле, — сказав він. — Це... я не знаю, як це назвати. Дата в майбутньому.

Ярина довго дивилась на напис, наче сподівалася, що літери переставляться самі собою в щось безпечніше.

— Ластівка, — прочитала вона вголос. — Валентина Ластівка. Знайоме прізвище.

— Знайоме звідки?

— Не пам'ятаю. Може, зі старих афіш. У нас в реставраційній лабораторії є архів консерваторії, я там колись розбирала програмки концертів. Здається, співачка.

Вони перевірили адресний реєстр разом — Тарас з обережністю людини, яка боїться підтвердити страшне, Ярина з тим самим азартом, з яким щойно обертала циліндр проти світла. У місті значилась одна Валентина Сергіївна Ластівка, шістдесят один рік, за адресою на вулиці Ковальській, будинок дев'ять.

Жива. Прописана. Ще сьогодні вранці, за даними комунальників, сплатила рахунок за опалення.

— Ми не можемо просто прийти до незнайомої жінки й сказати: вибачте, у нас тут циліндр, на якому записано вашу смерть за три дні, — сказала Ярина, вже одягаючи плащ.

— У вас є краща ідея?

— Ні. Але я подумала про це на дві секунди довше за вас, тому маю моральне право сказати, що ідея погана.

---

Будинок дев'ять на Ковальській виявився старим, довоєнної забудови, з облупленим фасадом і сходовою кліткою, яка пахла вологою штукатуркою й чужим борщем. Двері квартири на другому поверсі відчинила сама Валентина Ластівка — невисока, худорлява жінка з прямою поставою, яка бувала тільки в людей, що колись стояли на сцені.

Вона оглянула їх обох з тією ж швидкістю, з якою Ярина щойно оглядала циліндр — оцінюючи, чи варта увага.

— Архів? Уперше чую, щоб архів приходив у гості без попередження.

— Ми з приводу... — Тарас затнувся. Він двадцять разів прокрутив у голові цю фразу дорогою і все одно не знайшов способу сказати це так, щоб не звучати божевільним. — З приводу колекції фонографічних записів, яка нещодавно надійшла до нас. Одна з них... містить ваш голос.

— Мій голос? — Валентина усміхнулась, майже поблажливо. — Молодий чоловіче, я не записувалась на фонограф вже років сорок, і то в консерваторії, з викладачем сольфеджіо, який давно на тому світі. Якщо ви шукаєте мене для якогось ретро-проєкту...

— Це не ретро-проєкт, — сказала Ярина тихо. — Це запис, який... виглядає так, ніби зроблений найближчими днями. Не в минулому.

Обличчя Валентини змінилось не одразу — спершу тільки очі, потім складка біля рота.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Ми теж не до кінця розуміємо, — чесно відповів Тарас. — Але вважаємо, що вам варто знати: на етикетці циліндра стоїть ваше ім'я і дата. Найближча п'ятниця.

Валентина стояла в дверях так довго, що Тарас подумав — вона зараз просто зачинить їх, не сказавши більше ні слова. Замість цього вона раптом розсміялася — коротко, різко, без жодної веселості в голосі.

— Це якийсь розіграш. Хтось із консерваторії вирішив пожартувати над старою жінкою. Дуже дотепно.

— Пані Ластівко...

— Я попрошу вас піти. — Голос став твердим, сценічним, тим, яким, мабуть, вона колись давала команди хору. — Я не збираюся слухати нісенітниці про власну смерть від двох незнайомців, які прийшли з вулиці. Гарного дня.

Двері зачинилися з тим самим звуком, з яким за годину до того голка фонографа з'їхала на порожню доріжку.

Ярина й Тарас стояли на сходовому майданчику мовчки. Десь поверхом нижче хтось смажив цибулю, і запах підіймався сходами разом з парою від їхнього дихання — надворі похолодало.

— Ну, — сказала нарешті Ярина. — Це пройшло гірше, ніж я уявляла, а я уявляла погано.