Розділ 1. "Колекція"

Дощ почався ще вдосвіта і не збирався закінчуватись. Він барабанив по бляшаному підвіконню архіву так рівномірно, що Тарас Гайовий за годину перестав його чути — так само, як перестаєш чути власний пульс.
Коробки привезли о дев'ятій. П'ять дерев'яних ящиків, потемнілих від часу, перев'язаних мотузкою, яку хтось акуратно провощив, щоб не гнила. На кожному — наклейка з номером і жодного імені відправника.
— Анонімний дарунок, — сказала Марина Ступак, не піднімаючи очей від документів. — Нотаріус каalready все оформив. Колекція фонографічних циліндрів, початок двадцятого століття. Заповідана persoнально тобі, Гайовий. Не архіву. Тобі.
Тарас перепитав тричі. Відповідь не змінювалась.
Він не любив, коли щось не мало пояснення. Двадцять років роботи з документами навчили його: за кожним аркушем стоїть підпис, за кожним підписом — людина, за людиною — мотив. Мотиви можна встановити. Так він і жив — акуратно, послідовно, без несподіванок, відколи одного разу несподіванка коштувала йому того, що коштувала.
Він відкрив перший ящик у себе в кабінеті, коли всі вже розійшлись. Циліндри лежали в соломі, обгорнуті в пожовклий папір, — воскові валики, крихкі, як засохлий мед. На кожному — вицвіла етикетка з цифрами й позначкою, яку він спершу прийняв за дату запису.
Третій зверху був підписаний інакше. Не цифрами. Іменем.
Величко П. С.
Тарас знав це прізвище. Воно було в вечірніх новинах десять днів тому — коротка замітка про смерть шістдесятилітнього чоловіка, що впав зі сходів власного будинку. Проста хроніка, три рядки, без фотографії.
Він міг би відкласти циліндр і піти додому. Пізніше він багато разів прокручуватиме в голові цю мить — секунду, коли рука ще могла зупинитись. Але рука потягнулась до старого фонографа, що стояв у кутку кабінету відколи Тарас тут працює, — музейний експонат, який ніхто не вмикав роками.
Механізм зарипів, голка лягла на борозну.
Спершу — тільки шурхіт, білий шум століття. А потім — голос.
Чоловічий, старий, захриплий від задишки. Він говорив уривками, ніби між словами доводилось хапати повітря.
"...не встиг сказати їй... що двері не замкнені... сходи... чому я не тримався за поручень..."
Пауза. Дихання, важке, нерівне.
"...холодно... хтось іде... ні, це просто..."
І тиша. Не обрив запису — саме тиша, яка буває, коли людина перестає говорити, бо перестає бути.
Тарас сидів нерухомо ще довго після того, як голка з'їхала на порожню доріжку і почала клацати вхолосту — тік, тік, тік, — механічно, байдуже, ніби нічого не сталося.
Він увімкнув ноутбук. Знайшов ту саму замітку. "Чоловік, 61 рік, впав зі сходів власного будинку ввечері 6 жовтня. За попередніми даними, причина — нещасний випадок."
Дата смерті. Час, зазначений сусідами, які викликали швидку, — приблизно збігався з тим, що можна було вирахувати, слухаючи хрипке дихання на записі.
Він знову прокрутив циліндр. Слово в слово те саме. Не актор, не розіграш, не збіг фраз — людина справді говорила про двері, які не замкнула, про сходи, про поручень, за який не тримався.
Тарас відкрив ящик далі. Під першим шаром соломи — ще циліндри. Десятки. Кожен підписаний іменем, а не датою запису.
Він узяв другий навмання. На етикетці — жіноче ім'я, йому незнайоме. Дата поруч не вказувала на минуле.
Вона вказувала на найближчу п'ятницю. Через три дні.
Рука Тараса застигла над фонографом. Раптом стало важливо не робити наступного кроку так само необдумано, як першого. Він поклав циліндр назад у солому, обережно, ніби той міг розбитися не від удару, а від того, що станеться, якщо його прослухати.
За вікном дощ перейшов у зливу. Десь у будівлі архіву грюкнули двері — Тарас був певен, що замкнув усі, окрім свого кабінету.
Він подивився на етикетку ще раз, щоб переконатися, що прочитав правильно.
Ластівка В. С.
Жінка з цим прізвищем була ще жива. І, судячи з голосу, який чекав на своєму дротику, знала про це не більше за нього.