9

- Так, - говорила Поліна, коротко глянувши в очі Яну, - нам варто в чомусь розкритися. 

- Це вам? Це зараз? - обурилася Алана. - Це тепер, коли ми всі на волосині? 

- Не перебільшуй, будь ласка, - м'яко відповіла подруга, висловлюючи нищівну байдужість. 

Висловлювання того було досить настільки, щоб зрозуміти: три чверті всього фатального, що було зроблено досі з усіма, одна третина - точно напуття їхньою парою.

– Я знав про це? — раптом серйозно спитав Маркел. 

- Так, - Поліна відповідала і дивилася в очі розлютованій Алані, - так, ти знав чи здогадувався. 

- Це ще як? - Ну, він не знав про існування Деггре. 

- Вони експериментували один з одним, - зрозумів Маркел, - і я про це здогадувався, га? 

- Так, ви хлопці, тут далеко зайшли! Е-е... 

- Ми міцно сварилися з Яном якийсь час, - почала пояснюватись Поліна.

- І в свій час, здавалося, розлучимося. І я, і він готові були на крайню міру. У нас характери... Я відчувала, де я винна, він - де він, але поступатись..., - Поліна похитала головою.

 - Що це за лист, ти можеш пояснити? - Запитала Алана, - листи, папки, темна людина? 

- Це мій почерк, - зізналася Поля, - моя записка. 

- І навіщо? Що це було сказано? 

- Я, даруйте, - втрутився Ян, - хотів би додати...

- Стривай! – перервала його Поліна, – не поспішай, друже. 

- Друг... - Ні, ви вже поспішите! – обурювалася Алана, – ми тут не збираємося стирчати цілодобово. Отже, у нас немає реального шансу вибратися звідси. 

- Ось, бачиш, - зазначила Поліна, - адже ти звідки це знаєш? 

- Якого біса взагалі!

 - І потім, - втрутився знову Марквел, - ви так дивно спілкуєтеся іноді: то на "ви", то на "ти".

- Хм, що тут дивного? Це взагалі моя звичка, – не зніяковів Ян.

 "Це останнє, що може його збентежити". 

Але всі звернули увагу, як сильно Ян підтис губи, ніби боячись раптом промовити й слово. 

- У нас складний союз був, - продовжувала Поліна, - і тепер не легко, але нам цікаво одне з одним. Так, дуже, неясно цікаво... Нас тягне одне одному. Ми відчуваємо один одного. Чи розумієте це?

Я вгадую з точністю до одного його наступного кроку, коли він підходить до мого будинку, наприклад. Він же точно, такий собі, - вона - звернувшись до Яна, - він же формулює свої і мої ідеї, підбиваючи загальний підсумок так, що, знаєте, хочеться чогось препоганого натворити. Іноді: я – це він, він – це я. 

Ян мовчав. 

– І що ж? Що з усього вашого? Ваші проблеми, ми тут усе до чого? - поінформувала Алана, 

- Хто що там відчуває: один одного, без одного - це ваша справа. Це повсюдно відбувається. Але зараз нас цікавлять ваші темні справи. Ще раз повторю: ми вже в Деґґрі, а це не просте місце...

Поліна кинула викривальний погляд в обличчя Алан, настільки чимось сильним і настільки по-справжньому, що помітно збентежила її, і та закінчила дещо впав тоном:

- Що за темна людина, документи, архіваріус, що? Агент? Хто ці люди, що це за події? Поясніть же.

- Так, - почала Поліна, - все це не просто, дуже не просто, - балансувати, як на мильному міхурі, що вибухає. У нас із Яном стався розрив.

Ми продовжували любити один одного і сварки, на жаль, відбувалися між нами, і, на жаль, сварки зміцнювали наші стосунки, якщо можна сказати так. Ян, любий мій, намагався поступатися моєму витонченому перфекціонізму, а я витончено намагалася вивудити в нього все більші й більші почуття. Мені було недостатньо. Я плакала, впадала в істерику. І водночас відчувала, що добровільно зупинитися не можу в цій нескінченності, що тривала.

Щось цілком кіношне відбувалося між нами. Погляд Яна все згасав, згасав – я помітила. Зрозуміло: як би ти не любив людину, всьому є межі. Форс-мажор ніхто не скасовував. Це була моя проблема, то була моя хвороба. І я відчувала, що хтось або щось змусять мене зробити останній крок. Так, Алю, це як у тебе: твій крок назустріч... І чужий хрест, чорне вінчання - це теж є. Якась магія, що об'єднує...

Я стежила за вашою парою і бачила відображення ваших стосунків у наших. Тільки все це приписувала своїй хворобі. Ян став знервований, тривожний, він спалахував. І ось-ось мало статися обнулення, якби я не зупинилася і видихнула, коли вирішила взятися за щось важке до рук. Ян тоді поїхав на зустріч до своєї колишньої дружини, а я не могла впоратися з ревнощами. Хоч ми тоді міцно посварилися.

У нього відключився зв'язок. Все з'ясувалося потім, але питання якось поставлене моїм розумом... Мені здавалося – я перестала довіряти йому.  А кохання, почуття...

Ян голосно відкашлявся. Поліна виразно подивилася на нього, одночасно зі співчуттям і домаганням, ніби огортаючи його образ, його потуплений погляд, його серйозне обличчя.

Продовжила: 

– Я завжди думала: кохання – це великий інструмент, крайній інструмент маніпуляції. Тут - тримайся: або ти розумніший, спритніший, або твій опонент. Хто байдужий, той здоровіший та інше, проте...

 - Ти вже була тут? – запитала Алана. - Так, - коротко відповіла подруга.

 - Чому ти про це... Чому ніхто про це не знав? 

- Не знав навіть Ян, - зізналася Поліна.

Чоловік підвів очі, але в них не стояло питання. Він знав про це давно, справді.

- Ага, - сказала Алана, уловлюючи угоду.

– І що ж? – хрипким голосом втрутився Маркел.

- Зараз, - продовжувала Поля, - напевно, пролунає щось страшне, але, е-е...

Ян знову голосно відкашлявся.

– Не переривайся, будь ласка, – радила Алана, – ти знаєш, нам звідси просто так не вирватися. Якщо ти знаєш... Ти ж знаєш?

- Так. Я знаю. Однією мені вдалося звідси піти, а Іва, ось... 

- Що з нею? - вигукнув, якось зовсім неприродно, Маркел.

 - З нею... Хм. 

- Ти залишила її тут, у Деґгре?

 - Вона загралася. Вона хотіла... Це вона хотіла розіграти схему свого зникнення. 

- Вибач, - перебив Ян, ще до того, як рот його подруги замкнувся, - тоді кому ми їду носили?