В останній вечір Назарового приїзду, коли сонце вже сіло й небо стало бузковим, а в траві заспівали цвіркуни, Маша вийшла в сад і побачила щось дивне.
На нижній гілці старої яблуні, між густим листям, висіла синя стрічка. А на стрічці, мов маленький дзвінок, покачувався ключ.
Під яблунею стояв Назар. У руках він тримав аркуш, акуратно складений учетверо, і, здавалось, хвилювався більше, ніж на конкурсі.
— Це що? — спитала вона.
— Ключ.
— Я бачу, що ключ.
— Від квартири. — Він ковтнув. — Півроку тому ти сказала, що я більше ніколи не повинен вирішувати за тебе. Я це запам'ятав. І тому я нічого не вирішую. — Він розгорнув аркуш. — Це план. Невеличка квартира біля інституту, дві кімнати, кухня з вікном на південь. У меншій кімнаті поставимо великий стіл для креслень. У більшій… ну, як захочеш.
Маша дивилась на нього, і серце її тремтіло, як та синя стрічка на вітрі.
— Це ескіз, — додав він швидко. — Я знаю, що ти змінюватимеш усе. Можеш викреслити стіл, перемістити вікно, зробити цю кухню втричі більшою. Я хочу сказати лише одне: я б дуже хотів, щоб ми жили разом. Щоб ранки були спільні. Щоб чай ти пила не сама. Щоб ввечері хтось казав «я вдома».
— Ти пропонуєш мені жити з тобою?
— Пропоную. — Він глибоко вдихнув. — Але якщо ти скажеш «ні», або «ще рано», або «давай ще пів року», я не ображуся. Ключ усе одно залишиться тобі. Просто так. Щоб ти знала, що двері відчинені.
Маша мовчала. Вона дивилась на малюнок, що тремтів у його пальцях, на ключ на стрічці, на лагідне світло в його очах, і раптом усміхнулась.
— У мене три умови.
Назар вирівнявся, наче в школі.
— Слухаю.
— Перше: половину оренди платитиму я. З моєї зарплати в «Обрії». Ніяких «я вже заплатив».
— Згоден, але не дуже.
— Друге: вікна на кухні лишаємо на південь, але ти не будеш мені пояснювати, чому ранкове світло краще. Я це й так знаю.
— Прийнято.
— І третє. — Вона підійшла ближче, зняла ключ із гілки й затиснула його в долоні. — Ти будеш говорити зі мною завжди. Навіть коли страшно. Навіть коли здається, що краще мовчати.
Назар видихнув і ледь не засміявся.
— Це я виконаю найлегше.
— Тоді так, — сказала Маша. — Я згодна.
Він не одразу зрозумів, що це відповідь. Кілька секунд просто дивився на неї, ніби боявся, що вона зараз передумає. Потім зробив крок і обійняв її, так міцно, що ключ у її долоні дзенькнув об його ребра.
— Я вже думала, ти ніколи не спитаєш, — прошепотіла вона йому в плече.
— Я шукав квартиру з червня.
— Ти мені цього не казав!
— Ти не питала.
Маша розсміялась, а десь у вікні хати легенько зашурхотіла фіранка.
— Мамо! — гукнула вона, не розплющуючи очей.
— Я нічого не чула, — відповіла Оксана з-за шибки, і голос її зрадливо тремтів від сміху. — Я просто мати, мені дозволено слухати, коли діти щасливі.
— Це справді дозволено?
— Це обов'язково. Особливо коли доньці вже пора з'їхатись із гарним хлопцем. Я давно спакувала їй рушники.
Назар засміявся так, що йому довелось притулитись до яблуні.
#3096 в Любовні романи
#1348 в Сучасний любовний роман
#269 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026