Наприкінці червня Маша склала останній іспит першого курсу, а наступного ранку біля гуртожитку вже чекала знайома темно-сіра машина. Тепер вона знала цю дорогу так, як знають улюблену пісню: наперед відчувала кожен поворот, кожну вибоїну, кожну ферму, повз яку вони проїжджали.
Але цього разу вона їхала не сама. Назар сидів за кермом тієї самої сірої машини, що колись уже везла їх у Зорівку взимку, а її стара валіза й його великий наплічник лежали на задньому сидінні. Щоразу, коли колеса підстрибували на вибоїнах, він мимохіть простягав вільну руку й притримував її за лікоть.
— Я не розіб'юсь, — усміхнулась вона.
— Я знаю. Просто звичка.
— Гарна звичка.
У квітні вона прийняла пропозицію Романа. Тепер три вечори на тиждень сиділа в проєктному відділі «Обрію» за справжнім столом із справжнім комп'ютером, а Ніна Степанівна щоразу, проходячи повз, гордо підморгувала, наче сама її туди посадила. Маша вчилась швидко. Помилялась, виправляла й ніколи не соромилась питати. Колеги, які спершу косились на «ту, що з прибиральниць», поступово перестали про це згадувати, бо важко довго шепотітись про людину, яка першою приходить і останньою йде.
А ще Роман на травневій нараді оголосив, що перша школа програми підтримки сільських навчальних закладів буде збудована в Зорівці.
— Не тому, що це село Марії Гордійчук, — спокійно пояснив він. — А тому, що в цій школі аварійний дах з 1962 року, а дітей там понад сто.
Маша, яка сиділа за столом із блокнотом, вирішила не червоніти. Не вийшло.
У Зорівці їх зустріла Оксана. Вона вже накрила стіл на подвір'ї під яблунею й, обіймаючи обох по черзі, повторювала:
— Ой, які ви мені гарні. Господи, які гарні.
Назар, якого вона зараз називала «Назарко», був привітаний як рідний син. Йому одразу вручили відро й послали по воду, і він, смикаючи плечима від сміху, пішов до колодязя.
Третього вечора, коли сонце вже хилилось до обрію, а в повітрі пахло скошеною травою й димом, до хвіртки підійшла постать.
Маша сиділа на ґанку з чашкою чаю. Назар поруч, обкладений шкіцами, дописував для Ганни Петрівни ескіз шкільного двору. Оксана щось шила біля вікна.
Маша підняла очі й побачила Матвія.
Він стояв за хвірткою, не відчиняючи. Без чорного джипа, без дорогого годинника, у простій сорочці з закоченими рукавами. Схуд. На обличчі не було колишньої самовпевненої усмішки, лише напружена, сіра втома.
Назар одразу випростався, і Маша відчула, як він ледь помітно напружується. Вона торкнулась його долоні.
— Дозволь мені, — тихо сказала вона.
Він глянув на неї. Хотів щось відповісти, але тільки кивнув.
— Я буду в хаті. Якщо покличеш — прийду.
— Знаю.
Назар зібрав аркуші й зайшов усередину. Оксана вже стояла в дверях, мовчки, готова втрутитись за першої потреби.
Маша повільно спустилась із ґанку й підійшла до хвіртки. Вони стояли один навпроти одного, розділені тонкою дощатою перекладиною.
— Привіт, Машо, — сказав Матвій.
— Привіт.
— Я… не входитиму. Я просто хочу сказати кілька слів. Можна?
— Кажи.
Він довго мовчав, ніби слова, які готував усю дорогу, раптом розсипались.
— Я прийшов не просити, — нарешті сказав він. — Не чекаю, що ти мене пробачиш. Просто хочу, щоб ти знала: я розумію, що я зробив.
Маша не рухалась.
— Коли ми були на річці. Мені було дев'ятнадцять, і я думав, що це гра. Що це пригода, про яку можна розповісти друзям. Ти мені довіряла, а я нею скористався й навіть не подумав, що там у тебе всередині. Я навіть не спитав, як ти, і пошкодував лише тоді, коли дізнався, що ти вступила в місто й мене то не стосується. — Він глибоко вдихнув. — Це було мерзенно. Я вибачаюсь.
Слова падали повільно, одне за одним.
— Потім, у місті. Я ходив за тобою, писав записки, дзвонив. Я просто не міг стерпіти, що ти мене більше не боїшся. Я лякав тебе. Це теж було огидно. Пробач.
— Це ще не все, — тихо сказала вона.
— Не все. — Він глянув на землю. — Я розповів Лєні те, чого не було. Подав це так, щоб тобі було боляче. Вона розтиражувала. Я знав, що так буде. Хотів… не знаю, хотів, щоб ти відчула те, що відчував я. Бо мені тоді здавалось, що мене викинули з твого життя, мов непотрібну річ. — Його голос здригнувся. — А я нічого іншого й не заслуговував.
Маша дивилась на нього, і замість гніву, який вона так довго носила, всередині було щось тихе й втомлене.
— Що змінилось? — спитала вона.
— Тато. — Матвій криво усміхнувся. — Він дізнався про чат від Ганни Петрівни. Прийшов до мене в кімнату й сказав, що ніколи так не соромився. Мені потрібен був хтось, щоб сказати мені правду в обличчя. Тато виявився першим. А потім я став думати… Про той вечір. Про тебе. Як ти пішла, не оглянувшись, а я думав, що виграв. — Він похитав головою. — Я не знав, як це виправити. Але я видалив усе, що написав, і додав у чат правду. Що ти ні в чому не була винна. Що все це були мої вигадки. Лєна теж видалила.
#3139 в Любовні романи
#1372 в Сучасний любовний роман
#277 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026