Після церемонії Роман підійшов до Маші, коли вона стояла біля вікна з дипломом у руках, усе ще не вірячи, що це реальність.
— Маріє, на хвилинку.
— Звісно.
Він відвів її у бік, подалі від гамору.
— Спершу вітаю. Ви цього заслужили.
— Дякую. Я… — вона посміхнулась. — Я досі не вірю.
— Повірте. Ви мене не знаєте так добре, але я вам скажу: мене складно здивувати проєктами. А ваш мене здивував. — Він помовчав. — Я хотів запитати. Якщо ви не проти, вам не треба давати відповідь зараз.
— Слухаю.
— У проєктному відділі «Обрію» звільнилась посада молодшого архітектора. Частковий день, під вашу навчальну програму. Звісно, без жодних поблажок. Трудова угода, випробувальний термін, звичайна оплата, звичайні вимоги.
Маша стояла, мовчки дивлячись на нього.
— Це через Назара?
— Це через ваш проєкт, — спокійно відповів Роман. — Якби ви не подали його, я б не питав. А ще через ваші слова в моєму кабінеті. «Не змінюйте нічого». Ви тоді сказали це так, що я подумав: ось людина, яка хоче заробити право, а не отримати його в подарунок. Таких людей я шукаю.
— А Андрій? — вирвалось у неї.
— Андрій Лобода покинув компанію у лютому. Це було його рішення, і я його не відмовляв. — Роман ледь змінився в обличчі. — Це не пов'язано з вами. Так просто склалось.
Маша кивнула.
— Є ще дещо, — додав він. — Я давно думаю про соціальну програму: допомога сільським школам. Ваш проєкт зацікавив мене не лише з архітектурного боку. Ми поки не знаємо, де й коли, але мені хотілось би, щоб ви взяли в цьому участь.
Маша заплющила очі. Перед нею зринула стара біла хата, вчителька малювання, сніг на шкільному ґанку.
— Мені треба подумати, — прошепотіла вона. — Але… але я дуже хочу сказати «так».
— Тоді подумайте. А я чекатиму.
Він усміхнувся, потиснув їй руку й пішов. Маша стояла, поки хтось не торкнувся її за лікоть.
— Ну що, героїня, — це була Ніна Степанівна, у святковій блузці й із червоним від хвилювання обличчям. — Я чула. Усе чула. Ти диплом отримала!
— Ніно Степанівно!
— Ой, дитино моя. — Жінка міцно обняла її й ледь не розплакалась. — Ти знаєш, я колись думала: от хороша дівчина, шкода, що підлоги миє. А ти он яка. Тепер ти в нас директор від підлоги й креслень.
— Я нікому не директор.
— Ще скажеш! Побачиш. А я вже всім у відділі розповіла, що ти моя. Вихованка.
Маша розсміялась і міцно обійняла її у відповідь.
Мамі вона зателефонувала з вестибюля. Оксана слухала й мовчала так довго, що Маша злякалась, чи не обірвався зв'язок.
— Мамо?
— Я тут, доню. Я просто… — голос її тремтів. — Я так і знала. Що ти в мене… що вийде.
— Це ж ти мене навчила.
— Це ти сама.
Маша засміялась крізь сльози. На тому кінці мама сякалась і щось бурмотіла про те, що завтра піде до церкви й поставить свічку.
Коли вона вийшла надвір, вечір вже опускався на місто. Небо було синє, прозоре, з першими зорями, а повітря пахло мокрою землею, яка нарешті прокидалась. На східцях інституту, на тих самих, де восени вона врізалась у незнайомого хлопця з рулоном, стояв Назар. Він чекав її. У руках тримав свій диплом і маленьку гілочку вишні.
— Це від мене, — сказав він. — Не квітка, тільки гілка. Але вона розцвіла вдома.
Маша взяла гілочку. Нагорі, між тонкими пагонами, тремтіли крихітні рожеві пелюстки.
— Назаре.
— Так?
— Це все не пробна версія, правда?
Він усміхнувся так, що в неї пішли мурахи по шкірі.
— Ні, Маш. Не пробна.
Вона зробила крок. Потім ще один. Підняла голову й, дуже обережно, наче боялась сполохати найкрихкіше з усього, що мала, торкнулась губами його губ.
Тиша на мить розлилась довкола них, а потім десь у глибині двору голосно вигукнули: «Ура!» Це Соля й Богдан, які не збирались підглядати, та все одно вже стояли за колоною й тихо сяяли.
Маша розсміялась, притулившись лобом до Назарового плеча.
— Ми, здається, мали бути конфіденційними.
— Нічого не поробиш, — сказав він, обіймаючи її. — Але мені вже все одно.
#3139 в Любовні романи
#1372 в Сучасний любовний роман
#277 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026