Архітектура кохання

Розділ 33

— Я не подаватиму, — сказав Назар наступного ранку, розкладаючи на столі в бібліотеці ватман.

— Чому?

— Бо якщо виграю, всі скажуть, що це через брата. Якщо програю, скажуть, що брат не захотів. Я вже бачу ці вирази облич.

Маша поставила на стіл два паперові стаканчики з чаєм.

— Назаре.

— Що?

— Ти щойно обіцяв не зменшувати себе заради мене. Це так само стосується й конкурсу.

Він відкрив рота й закрив. Потім повільно видихнув.

— Це був підступний хід.

— Це був чесний хід. — Вона усміхнулась. — Подавай. Ми обоє подамо. Журі не знатиме, хто чий, а якщо хтось захоче гавкати, нехай гавкає. Ми вже бачили, чого варті плітки.

Назар засміявся вперше за кілька днів і відчув, що в ньому щось відпускає.

— Гаразд. Але є умова.

— Яка?

— Ми не дивимось роботи один одного. До самого кінця. Ніяких підказок, жодної допомоги. Просто два номери.

— Домовились, — сказала Маша. — Я вже все продумала.

Проєкти вони робили в аудиторії 108, за різними столами, накриваючи креслення простирадлами, щоб не видно було. Пані Леся приносила їм лимонний чай у термосі й мовчки ставила між столами, удаючи, що не розуміє, чому двоє молодих людей працюють пліч-о-пліч і ніколи не дивляться на аркуші один одного.

— Ви дуже схожі, — сказала вона якось, звертаючись одночасно до обох. — Мовчазні й вперті.

— Ми просто серйозні, пані Лесю, — відказав Назар.

— Серйозні — це коли без чаю. А ви працюєте з чаєм і сміхом. Це вже щось інше.

Маша малювала свою школу кілька тижнів. Одноповерхова, світла, з великим внутрішнім двором, у якому росла яблуня, та сама, що біля її хати. Класи розсувались одне в одного складними перегородками, щоб у свято перетворюватися на спільну залу. Вікна дивились на південь, щоб діти не мерзли. У куточку на плані вона написала дрібним шрифтом: «Тут кожному місце».

Назар працював над реконструкцією старого цеху біля залізниці, який лежав без діла з вісімдесятих. Він перетворював його на житловий квартал із внутрішніми вулицями й спільними терасами. Здавалось, будівля з нього вдихала нове життя.

У день подачі вони вручили роботи секретареві приймальної комісії й отримали номери: Маші дістався сімнадцятий, Назару сорок другий.

— Це тепер наші імена, — прошепотіла вона, виходячи з кабінету.

— Моє звучить краще, — відказав він. — Сорок два. Це ж відповідь на питання про життя, всесвіт і все таке.

— Ти читав Адамса?

— Навіть більше, ніж ти думаєш.

Вона розсміялась і вперше дозволила собі злегка штовхнути його плечем.

Підсумки оголошували в середині березня в актовому залі, де чотири місяці тому її світ тріснув навпіл. Тепер у цьому залі було тепло, пахло квітами й свіжою фарбою. Кравчук у темному костюмі сидів у першому ряду, Роман Веремій і ще кілька поважних гостей у президії. Поруч із Машею сиділи Соля з Богданом, які вже не вдавали, що не тримаються за руки.

— Я зараз зомлію, — прошепотіла Маша.

— Не смій, — Соля стиснула її пальці. — Ти ще маєш отримати диплом.

— Я не отримаю.

— Маша!

Журі оголошувало результати по номінаціях. Ректор брав кожен конверт, розкривав його й читав. Чергували імена, назви, оплески. Дійшла черга до номінації «Громадський простір».

— Перше місце, — сказав ректор, — отримує проєкт під номером сімнадцять. «Школа для села». Автор…

Маша перестала дихати.

— …Марія Гордійчук, перший курс.

Зал вибухнув оплесками. Маша сиділа нерухомо, не вірячи власним вухам. Соля вже кричала: «Йди, йди!» А Богдан голосно плескав у долоні, ледь не збиваючи окуляри.

Вона піднялась на сцену, ніби в тумані. Ректор простягнув їй диплом і мікрофон. Вона нічого не могла сказати, лише дивилась у зал, де сотні очей дивились на неї. Серед них вона шукала лише одні.

Назар стояв у кінці залу, біля бічних дверей, у зеленому шарфі й плескав разом з усіма. На його обличчі була така щира радість, що в Маші защипало в очах.

— Дякую, — прошепотіла вона в мікрофон. — Я… Я навіть не знаю, що сказати. Просто… дякую вчителям. І мамі.

Кравчук підвівся й гучно, нескромно, на весь зал, промовив:

— Я хочу сказати, що журі працювало за номерами. Ми не знали жодного імені, поки не розкрили конверти. Але я одразу впізнав світло в цьому проєкті. Воно знає, куди йти.

Маша не втрималась і розсміялась крізь сльози.

Коли вона повернулась на своє місце, ректор вже оголошував другу номінацію: «Реконструкція та житло».

— Перше місце, — зачитав він, — проєкт номер сорок два. «Цех, що дихає». Автор: Назар Веремій, четвертий курс.

Зал на секунду стих, а потім усе-таки вибухнув оплесками. Назар не одразу рушив із місця. Він озирнувся на Машу, і та, усміхаючись крізь сльози, показала йому великі пальці вгору.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше