Вона написала йому в п'ятницю ввечері: «Можеш прийти о сьомій в аудиторію 108? Туди, де гіпсові капітелі. Мені потрібно поговорити».
Назар відповів одним словом: «Прийду».
Аудиторія 108 була тією самою кімнатою, яку Маша пам'ятала із першого тижня навчання: напівтемна, запилена, з високими вікнами й гіпсовими фрагментами колон по всіх кутах. Вона любила це місце. Тут час ніби сповільнювався, а стіни пахли старим папером і крейдою.
Маша стояла біля вікна, коли двері тихо відчинились.
— Привіт, — сказав Назар.
— Привіт.
Він зупинився на порозі. Зелений шарф, тепла куртка, трохи розтріпане волосся й очі, у яких жили сто невисловлених речей. Здавалось, він схуд за ці тижні.
— Заходь, — сказала вона. — Сідай.
Він сів на край широкого підвіконня, на відстані двох кроків. Маша опустилась поруч, на стілець.
— Дякую за квіти, — сказала вона. — Я це вже казала, але хочу повторити. Вони були найкращими.
— Я радий.
— А тепер я хочу, щоб ти мені розповів усе. Від самого початку. Без пауз і без «я не хотів тебе ранити». Все.
Назар повільно кивнув. Видихнув.
— Добре.
Він говорив рівно, не підвищуючи голосу, дивлячись в одну точку.
— Я побачив тебе на сходах, коли ти врізалась у мене з рулоном. Ти була розгублена. І в мене всередині щось клацнуло. Я не збирався нічого планувати, просто не захотів, щоб ти пішла. Тому порадив альбом у бібліотеці. Тому потім випадково зустрічався тобі в коридорах.
— Не випадково.
— Не випадково, — погодився він. — Коли ти сказала, що працюєш у компанії, я здогадався, що це «Обрій». Я не розповів, бо ти сказала «підлоги», і в голосі була така напруга… Мені здалося, що якщо я скажу «це компанія мого брата», ти відсунешся від мене назавжди.
— Тому ти не сказав.
— Тому не сказав. Потім дізнався про Андрія від Тимофія. Мені стало бридко. Я дивився, як ти червонієш від його квітів, і мав вирішувати: сказати тобі чи мовчати. Я боявся, що ти не повіриш. Що вирішиш, ніби я ревную.
— А ти ревнував?
— Страшенно. — Він всміхнувся без радості. — Але справа не лише в цьому. Я просто бачив, що він тебе використовує, і не міг цього допустити. Тоді я зробив те, що зробив. «Лампа». Це було найгірше моє рішення. Я хотів, щоб ти побачила, не болісно, а швидко. А виявилось, що болісно найбільше для тебе, а для мене нічого не змінилось, бо я тепер ще більше винен.
Маша мовчала. У темній аудиторії було чутно, як за вікном падають краплі з дахів: уже відтавало.
— Матвій, — сказала вона.
— Я до нього підходив. Сказав, що знаю про його батька, і що питання про його склад залежить від людей, які вирішують, з ким працювати. Він зрозумів, що має триматись від тебе подалі. Я не пишаюсь цим. Я нікого не люблю залякувати. Але мені здавалось, що це єдина мова, яку він розуміє.
— Ти міг мені сказати.
— Міг. Тепер я це знаю. Тоді здавалось, що ти ще не готова, що тобі треба захист, а не розмови.
— Мені потрібна була правда, Назаре.
— Я знаю, — тихо сказав він. — Я розумію це зараз. Я робив усе з любові, але це була така любов, що вирішує замість тебе. А це вже не любов, це контроль, навіть коли він із добрими намірами.
Маша затамувала подих.
— З любові? — повторила вона.
Назар підняв на неї очі, і в їхній глибині вона побачила щось страшенно відкрите.
— Маш, — сказав він. — Я не буду більше вдавати. Ти мені подобалась від першого дня. Не як подруга. Ніколи як подруга. Я називав себе другом, бо ти так хотіла, а я боявся, що ти зникнеш, якщо скажу правду. Кожного разу, коли ти казала «друг», я відчував, як щось у мені тихо ламається. Але я сидів і усміхався. Бо будь-яка близькість краща, ніж її відсутність. Я кохаю тебе. Давно.
Тиша впала, густа й м'яка, наче сніг.
Маша вдивлялась у його обличчя. Вона чекала, що страх підніметься знову, що вона відсахнеться, що серце стисне те саме тривожне «а що, як». Але натомість усередині розлилась дивна, тиха ясність.
— Я теж боялась, — нарешті сказала вона. — Давно. Ще до того, як усе це відкрилось.
— Чого?
— Що ти більше, ніж друг. Що ми вже більше, ніж друзі. Я пам'ятаю новорічну ніч. Ольгу, яка торкалась твого рукава. Мене тоді так кольнуло, що я пішла по воду й не змогла її випити.
Назар здивовано дивився на неї.
— Я думала, що це просто втома. Потім злякалась. Бо я двічі довіряла людям, які виявлялись не тими. І кожного разу в мені щось зникало. Я думала, що, якщо в мене більше нічого не залишиться, я просто… згасну.
— Ти не згасла.
— Ні. Але я стала дуже обережна. Настільки, що боялась навіть хорошого.
— Це нормально.
— Це не нормально, але, можливо, воно минає. — Вона ледь усміхнулась. — Назаре, я хочу сказати тобі кілька речей, і хочу, щоб ти їх почув.
#3155 в Любовні романи
#1378 в Сучасний любовний роман
#266 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026