У п'ятницю, коли Маша домивала четвертий поверх, у коридорі з'явилась Ніна Степанівна з незвично серйозним обличчям.
— Марійко, тебе директор викликає.
Швабра ледь не випала з її рук.
— Директор?
— Роман Андрійович. Просить прийти до нього, коли закінчиш. Не лякайся, дитино. Він хороший.
Маша повільно викрутила ганчірку, дістала з кишені чисту хустинку й витерла руки. Серце гупало так, що, здавалось, його чути в усьому коридорі. «Звільнять, — думала вона. — Це ж зрозуміло».
Кабінет Романа Веремія був на самому верху: простора кімната з панорамним вікном, великим столом і кількома макетами на полицях. Двері відчинив він сам, і Маша побачила, що без костюма, лише в сорочці з закоченими рукавами, він виглядає значно простіше й молодше.
— Заходьте, Маріє. Сідайте.
— Я можу постояти, — тихо сказала вона. — У мене форма брудна.
— Сідайте, будь ласка. Це не допит, і я не збираюсь вас звільняти.
Маша обережно опустилась на краєчок стільця.
— Чаю?
— Дякую, не треба.
— Тоді я просто скажу прямо. — Він сів навпроти, сплів пальці. — Я хочу, щоб ви знали дещо про мого брата. Не тому, що він мене просив, навпаки, він заборонив мені до вас підходити. Але я вважаю, що ви маєте право на повну картину.
— Це не мої справи.
— Це якраз ваші справи.
Він помовчав, дивлячись у вікно.
— Назар не просив мене нічого за двадцять два роки. Ні квартири, ні машини, ні фінансування. Він навіть навчання своє оплачує сам: підробляє на макетах для архітектурних бюро, про що ніхто не знає. Я пропонував допомогу, і він завжди відмовлявся. Єдиний раз, коли прийшов до мене, це було восени.
Маша підняла очі.
— Він сказав: «Я зустрів дівчину, яка працює в тебе. Прошу, нічого в її житті не змінюй. Не підвищуй, не переводь, не рятуй. Вона не прийме. Вона має право сама».
В кабінеті стало дуже тихо.
— Я погодився, — продовжив Роман. — Хоч і вважав, що це дивно. А потім ви з'явились у залі, і я побачив ваше обличчя. — Він похитав головою. — Мені дуже шкода, що ви дізнались про нас так. Я не мав права так недбало згадувати його з трибуни.
— Ви ні в чому не винні, — тихо сказала Маша.
— Частково винен. Я радив йому розповісти вам усе одразу. Він боявся. Не вас, а того, що ви перестанете вірити в щирість його намірів. — Роман виструнчився. — Я не виправдовую його помилок, Маріє. Те, що сталось у «Лампі», було помилкою. Я так йому й сказав. Він вирішив за вас, коли треба було просто бути поруч. Він це розуміє. Мені здається, він не спав кілька ночей.
— Чому ви мені це розповідаєте?
— Бо я не хочу, щоб ви вирішували, спираючись на плітки чи на образу. Я хочу, щоб ви мали правду з першоджерела. Далі це ваше рішення. Ви можете його ніколи не пробачити, і ви матимете на це повне право. Я просто хотів, щоб ви знали: мій брат не грав із вами.
Маша довго мовчала. Вона дивилась на свої мозолисті руки, на потріскані від хімії пальці, й раптом відчула, як усередині щось повільно відпускає.
— Він ніколи нічого не просив, — повторила вона тихо. — Ні разу.
— Ні.
— Навіть тоді, коли я йому сказала, що ми друзі…
— Мабуть, особливо тоді.
Маша стиснула пальці.
— Дякую, що сказали, — вимовила вона нарешті. — Але мені потрібен час.
— Звісно.
— І ще, Романе Андрійовичу, я хочу попросити вас про одне. Не змінюйте нічого в моїй роботі. Я хочу залишитись тут, як є.
Він усміхнувся: вперше за розмову, відкрито й тепло.
— Ви дуже на нього схожі. Він вимагав того самого.
— Хоча, — додала вона несміливо, — якщо ви справді хочете щось зробити… Я чула, що компанія спонсорує студентський конкурс проєктів.
— Так, щорічно.
— Усі роботи там анонімні?
— За номерами.
— Тоді я хотіла б взяти участь. Не як прибиральниця «Обрію». А як студентка.
Роман Веремій дивився на неї кілька секунд, а потім тихо, з повагою, кивнув.
— Конкурс відкритий для всіх. Подавайте. Ніхто не знатиме, чия робота, поки журі не підпише результат.
Маша піднялась і вийшла з кабінету.
#3135 в Любовні романи
#1379 в Сучасний любовний роман
#274 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026